Життя в ім’я України

«Ніхто не збудує нам держави, якщо ми її не збудуємо…»

Ці слова належать історику, історіософу, соціологу, публіцисту, теоретику українського консерватизму В’ячеславу Липинському. Як і багато років тому, вони надзвичайно актуальні для українців і сьогодні…

Народився В’ячеслав Казимирович 5 квітня 1882 року на Волині  (с. Затурці, Володимир-Волинський повіт, Волинська губернія) в родині багатого землевласника. Початкову освіту здобув у Луцьку, а середню — у Києві. Вирішальна подія у житті молодого чоловіка сталася на останньому році навчання в гімназії, коли він запропонував польській студентській організації, до якої належав і сам, об’єднатися з українською студентською громадою. Коли його колеги відкинули цю ідею, Липинський покинув польську організацію і став членом української громади, оголосивши себе національно свідомим українцем. Ця подія спонукала його до написання брошури «Шляхта на Україні», яка закликала польське суспільство на українських теренах визначитися зі ставленням до українського національного відродження та зробити вибір у дилемі: або знову очолити народну боротьбу, як у добу Хмельницького, або лишитися осторонь і в результаті зійти з історичної арени.

Основним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату. Липинський вбачав необхідним відродження українського консерватизму, постійна відсутність якого спричинила поразку всіх українських державних творень і прагнень. Консерватизм за Липинським — це утвердження всередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади.

Помер В’ячеслав Липинський 14 червня 1931 року. Поховали його в родинному склепі Липинських на Волині. За наказом радянської влади всі могили на польському кладовищі, в тому числі й склеп Липинських, були знищені. У перші роки Незалежності рухівці розчистили цвинтар і встановили пам’ятник над символічною могилою великого сина України.

Досі залишаються злободенними його слова: «Ніхто за нас не збудує державу, якщо ми самі її собі не збудуємо. Ніхто за нас не створить націю, якщо ми самі нею не станемо. Не гроші нам перш за все потрібні, а тверда віра, тверда мораль і великий порив та велика активність, випливаюча з цієї нашої внутрішньої моралі».

Джерело

Нехай світ знає правду

Про цю трагедію повинен знати весь світ!

росія має відповісти за всі вбивства безневинних. Їй не відмитись від цього кліше «країни-садистки» ще сотні років.

росія – сором всього цивілізованого світу.

А МИ – ВИСТОЇМО.

Слава Україні!

Слава нашим героям! 

Вічна пам’ять полеглим  

Чи варто нам адаптувати для своїх потреб мертві імперські сенси

Розмірковує журналіст, телеведучий, документаліст, письменник ЮРІЙ МАКАРОВ:

“Я знаю багатьох із цих людей, щиро люблю їх і поважаю, тому не називатиму тут персонально. Днями в Івано-Франківську вони записали музичний кліп на добре відомий нам твір із умовно старим-новим текстом. Виявляється, «Свящєнная война», один із визнаних гімнів спершу сталінських Совітів, а згодом і сучасних рашистів, є насправді плагіатом патріотичної пісні бійців українських Визвольних змагань «Повстань, народе мій». У передмові наш письменник, безумовний класик і моральний авторитет, закликає повернути вкрадені в нас сенси — й не лише пісню, а й саме поняття «вітчизняної війни».

УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ ВІЙНІ ПРОТИ РФ

Український спротив триває не лише на воєнному та дипломатичному фронтах, а й на культурному.

8 березня у Брюсселі, столиці Бельгії, українська письменниця Оксана Забужко виголосила з трибуни Європарламенту звернення до депутатів найвищого законодавчого органу Європейського Союзу. Це вперше за всю історію в Європарламенті виступила представниця держави, що не належить до ЄС.

Літераторка наголосила, що українці – сильна нація. Це, за її словами, здивувало багатьох на Заході, хоч не мало б, адже українство пережило кривавий сталінський геноцид – Голодомор 1933 року. Водночас Оксана Забужко зазначила, що цей злочин “досі не визнаний більшістю країн, чиї представники тут присутні”.

Також Забужко зауважила: “Ви всі бачили на відео, як українські цивільні жителі, чоловіки та жінки, з гучними прокльонами голіруч зупиняють російські танки. Ось у чому секрет нашого героїзму – ми не боїмося росії!”  Дивитися виступ на You Tube 

На сторінках провідного американського видання “Financial times” опублікували розлогий лист-звернення українського письменника Олександра Михеда до західної авдиторії. “Нам потрібні ваші голоси в іноземних ЗМІ. Не лише аватарки у Facebook, а й сміливість називати речі відкрито. Війна – це війна, а путін – це вбивця. Нам потрібна ваша присутність на майданах і вулицях міст. Нам потрібні ваші гроші для української армії, яка покладе край цьому хаосу. В Україні ім’я військового злочинця, який це почав, тепер пишуть з малої літери, як назву хвороби”, – наголосив Михед.

Любов Якимчук, українська поетка родом із Луганщини, в інтерв’ю канадському радіо “Ideas” висловила певність у перемозі України: “Наш план – залишитися в Києві і намагатися бути корисними. Завтра ми збираємося здавати кров для українських воїнів. Думаю, нам буде нелегко, але… режим путіна розсиплеться. І ми будемо свідками цього». 

А ще акцію підтримки України у формі поетичних читань “Voices of Ukraine” провів PEN AMERICA. У ній, поряд з американськими авторами, взяли участь письменники-українці, зокрема Галина Крук, Оксана Луцишина, Василь Махно, Мар’яна Савка, Вікторія Амеліна, Юлія Мусаковська, Остап Сливинський.

Олег  Сенцов  — український кінорежисер, сценарист та письменник напередодні війни з московією говорив: «Якщо почнеться вторгнення – я піду на війну».  Він на війні.

Юрій Рибчинський  — український поет, драматург, сценарист, один із засновників сучасної української естрадної пісні днями написав такий вірш:

***

П’ята ранку, було темно, було тихо, як в раю,

Ти прийшов на нашу землю, щоб знайти тут смерть свою.

А ти думав, сучий сину, чадо чорної пітьми,

Що тебе із хлібом-сіллю будем зустрічати ми?

Ні, тебе зустріне куля! Моя куля у бою,

Щоб роки тобі зозуля не кувала у гаю.

Ти прийшов, як злодій, підло і підступно,

І тому я уб’ю тебе, як світло убива завжди пітьму.

Я уб’ю тебе, мій враже, за Житомир, Київ, Львів,

І ніхто мені не скаже, що людину я убив!

Бо ти зовсім не людина, син двоглавого орла,

Недарма твою країну звуть “імперією зла”.

Хай мою відчувши силу у бою крізь чорний дим,

Ти піднімеш прапор білий, щоб залишитись живим.

Та тебе, так званий “брате”, я не братиму в полон.

Твоїм тілом, м’ясом клятим годуватиму ворон.

І твої мерзенні кості без скорботи і жалю

На церковному погості я голодним псам скормлю.

Ти покинув свою рашу під покровом темноти

І прийшов на землю нашу, щоб у неї полягти.

Та злочинець, а не воїн, злий пройдисвіт і палій,

Ти могили не достоїн у святій землі моїй.

25 лютого – Леся Українка -151 рік

Це вона, вслід за Шевченком, переконала свій народ у тому, що він може говорити й бути почутим, претендувати на визнання й славу. Це вона заново під’єднала українську культуру до засадничих цінностей європейської цивілізації.

Видане минулого рокуц до 150-річчя з дня народження Лесі Українки повне зібрання творів, як не дивно, уперше дало змогу прочитати її тексти без цензурних спотворень.

Закономірно, що за спадщину Лесі Українки впродовж усього ХХ століття – і донині! – тривають ідеологічні війни.

1913 року більшовики не проґавили можливість здобути симпатії українських виборців і опублікували в своїй партійній газеті некролог про поетесу – “друга робітників”.

З одного боку, уславлюючи у шкільних підручниках “співачку досвітніх огнів” пролетарської революції, радянська влада одночасно всіляко переслідувала найближче оточення Лесі.

Незадовго до смерті Лесі Українки Володимир Ленін вилаяв у публіцистичній статті одного з найближчих для неї людей – “дорогого дядька” Михайла Драгоманова, назвавши його “націоналістичним міщанином”.

Дуже прикметно, що радянська цензура пильно продовжувала справу цензури царської, забороняючи твори письменниці. Навіть до її так званого повного видання не увійшли драма “Бояриня” та стаття “Винниченко”.

Вже 1920 року (за влади більшовиків) побувала в ув’язненні її мати Олена Пчілка. А у 1929 – якраз набирала обертів “справа СВУ” – за нею знову прийшли пильні стражі радянської законності. Спілку визволення України вигадали в енкаведистських кабінетах, аби знищити найактивніших діячів старшої генерації національного руху, які й творили Українську Народну Республіку.

Але оскільки 80-літню контрреволюціонерку прикувала до ліжка хвороба, то її не змогли арештувати. Зате вже у тридцяті сиділа і наймолодша сестра Лесі Українки Ізидора, і чоловік поетеси Климент Квітка.

Ізидора Косач відбула строк у Лук’янівській тюрмі та працювала на лісоповалі Онеглагу. Напередодні 70-річчя від дня народження Лесі Українки родина таки добилася звільнення Ізидори.  У 1943 році вцілілі члени родини обрали еміграцію на Захід. Сестра поетеси, Ольга Косач-Кривинюк, вивезла пильно зібраний архів і врятувала багато текстів, зокрема листів.

“Радянська” Леся

У радянському каноні Лесю Українку маргіналізували, зводячи її роль найперш до пропаганди ідей соціальної рівності. Підручники ненастанно тиражували мантру про “співачку досвітніх огнів” більшовицької революції і “дочку Прометея”.

Академічні видання у Києві дозволяли публікувати переважно у відповідь на “ідеологічні підступи” еміграційних дослідників. На це ні коштів, ні ресурсів не жаліли. Коли щось виходило на Заході, зчинявся галас у стилі “не віддамо наших класиків підлим ворогам”.

Коли 1970 року до століття Лесі Українки у Нью-Йорку з’явилася ґрунтовна “Хронологія”, підготовлена Ольгою Косач-Кривинюк, взялися і в Україні готувати повне академічне зібрання, аж за кілька років після ювілею.

Його цензурували дуже пильно. Читання приміток до нібито академічного дванадцятитомника сімдесятих років спричинює справжній когнітивний дисонанс. Найактивніше радянська влада вилучала всі критичні зауваги Лесі України на адресу росіян та Москви. А оскільки поетеса себе не стримувала, то цензорам довелося добряче попрацювати.

Якщо вірити радянській антології, то матір Лесі Українки “стояла на ліберально-буржуазних позиціях”, а от вже її донька – на марксистських.

Михайло Драгоманов, якого поетеса називала своїм учителем, був, на думку радянської цензури, злісним “буржуазним” лібералом. Саме запереченню потужного впливу Драгоманова “лесезнавці” присвятили дуже багато праці.

Окреме місце посідали крапки: від них, вставлених у квадратні дужки, текст аж рябів. До прикладу, про настрої тодішньої “молодої України” свідчить хоча б щиросердно-радісний пасаж з листа до матері: “Вчора ми з кнакною були на концерті в пользу чорногорців, дуже гарний концерт був. МедвҌдев співав “Гетьмани”, “Олесю”, “Дощик”, хор співав “Гей не дивуйте”, співачка Снарская (наша волинячка) – “Чом, чом чорнобров”, а в самому кінці хор утяв “Српиjа свободна” (“Ще не вмерла Україна”). Дивно було чути сю мелодію в концерті! “. (Зрозуміло, що крамольну згадку про “Ще не вмерла…” з радянського “академічного” видання вилучили, а цензуроване речення видавалося якимось надміру екзальтованим).

Так сприймала свій національний гімн генерація, яка й спромоглася відродити державу, це якраз із цього кола вийшло чимало провідних діячів Української Народної Республіки.

Видавці крапки та вилучення пояснювали чемненько, що нібито всього лиш не хочуть оприлюднювати приватну інформацію. Але насправді – викидали те, що не виходило навіть правити. Відкриття архівів показує, що всі маніпуляції робилися задля завуальовування двох гріхів – націоналізму та модернізму.

З особливою запопадливістю цензори вичищали все, пов’язане з історією українського культурного спротиву. Лексему “кацапи” з листів послідовно вичищали, між тим погордливо-зневажливе ставлення до сусіда у Лесі Українки таки незмінне.

Тож готуючи минулого року  до 150-річчя поетки нове академічне повне зібрання творів, текстологи почувалися як на передовій лінії гібридної війни: викривали фейки, усували цензурні спотворення, поновлювали імена й оцінки.

Написане нею нарешті приходить до читачів як автентичний текст.

Агеєва Віра.

Професорка Києво-Могилянської академії, блог для ВВС News Україна

Джерело