25 лютого – 135 років від дня народження Леся Курбаса

Лесь Курбас (повне ім’я — Олександр-Зенон Степанович Курбас; 25 лютого 1887, Самбір — 3 листопада 1937, Сандармох, Карельська АРСР) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).

Лесь Курбас, за спогадами сучасників, мав філософський склад мислення і багатогранну ерудицію, був цілим театральним інститутом. Його називали мрійником, філософом, мислителем.

Актриса Молодого театру і учениця Курбаса Поліна Самійленко згадувала: «Під впливом Курбаса – ерудованого мистецтвознавця, історика, філософа – і нам хотілося «проковтнути» всі бібліотеки, музеї, картинні галереї».

З самого дитинства Лесь зачитувався книгами. Вчителі йому казали, щоб він менше читав і більше вчився, але він на те не зважав і читав до пізньої ночі, поки товариші дозволяли йому світити світло. Захоплюючись Шекспіром і Ібсеном, він спеціально вивчав англійську і норвезьку мови, щоби мати можливість читати твори цих письменників в оригіналі. У 8-му класі гімназії разом зі своїм другом Хомою Водяним Курбас зважився написати лист Іванові Франку з проханням прочитати їх твори. У 1906 р. Іван Франко надрукував етюд Курбаса «В гарячці» в «Літературно-науковому вістнику». Пізніше, коли Лесь Курбас вчився у Віденському університеті на філософському факультеті він весь свій час віддавав мистецтву, відвідуючи театри, музеї, бібліотеки, а не університетські заняття.

В Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України ще донедавна експонувалася постійно діюча виставка під назвою «Людина, яка була театром». Так про Леся Курбаса колись сказав письменник Олександр Дейч. Цей вислів абсолютно точно характеризує весь життєвий шлях Леся Степановича. Ще в школі, коли він брав участь у шкільних концертах і вечорах, друзі його називали клоуном, комедіантом, арлекіном. До речі, пізніше Лесь Курбас сформовав ідеал актора, якого називав «розумним арлекіном».

Вже у дорослому житті, де б не з’являвся, він завжди збирав навколо себе однодумців, разом з якими експериментував і шукав нові шляхи для розвитку українського театру. Свого часу він працював з відомими й авторитетними режисерами і театральними діячами, такими як: Гнат Хоткевич, Йосип Стадник, Микола Садовський. У цій співпраці він отримував важливий для себе досвід, але кожного разу швидко розумів, що йому потрібний інший театр, театр, в якому він сам буде режисером. Часто критики і недоброзичливці звинувачували Курбаса у тому, що він нехтує традиціями, захоплюючись у своїй роботі експериментами. Але позиція Леся Курбаса у цьому питанні була однозначна і категорична: «Традиції треба поважати, а не схилятися перед ними. А стати їм на плечі і іти далі».

Молодий театр і Мистецьке Об’єднання «Березіль», створені Курбасом, стали свідченням того, що талант, ентузіазм, віра, праця, самовідданість згуртованих навколо однієї ідеї людей, можуть дати той результат, якого прагнеш. Він завжди оберігав студійну основу театру, вважаючи, що актор повинен постійно вдосконалюватись як фізично, займаючись своїм тілом, голосом, пластикою, так і духовно, збагачуючи знаннями і відкриттями свою душу. Тому при Молодому театрі і «Березолі» систематично проводились лекції, тренінги, навчання. Курбас стверджував, що актор повинен бути не тільки талановитим, але й висококультурним і неодмінно працювати над розширенням свого світогляду. У «Березолі» «добивалися світогляду не менше ніж майстерності. Там не уявляли собі одного без іншого у творчій роботі», – казав Лесь Степанович. Також у «Березолі» виховувалося нове покоління акторів, художників, режисерів. Курбас був переконаний, що режисер має здобувати освіту безпосередньо при створенні вистави, а не «у тепличний умовах навчального закладу».

Юрій Бобошко писав, що у Курбаса були густі чорні брови, за які Павло Тичина колись прозвав його Чорнобровичем. По сходах він піднімався, ступаючи широко, через дві сходинки. Пояснював таку звичку тим, що мав хворе серце. «Але, думаю, причина була інша, – згадував Ю. Смолич у своїх спогадах. – Така вже були у нього швидка та рвучка вдача й гарячий темперамент». Хвороба серця, напевно, була спричинена гарячим темпераментом. Працюючи у театрі «Руська бесіда», Лесь Курбас стріляв собі у серце через невзаємне кохання до актриси Катерини Рубчакової.

«Коли Курбас поринав в глибоку задумливість,  – згадував Роман Черкашин, – а це траплялось часто, – він нагадував казкову, мудру птаху, велику і печальну».

Але у 1933 році політ цього «мудрого птаха» було перервано.  В цей час Лесь Курбас працював в театрі «Березіль» над виставою «Маклена Граса» за п’єсою Миколи Куліша. Ця вистава стала останньою постановкою Леся Курбаса в рідному театрі. Після громадського перегляду його було звільнено з театру. У Театральному музеї зберігається ескіз художника Меллера, на якому зображено героя вистави Падура біля собачої будки. На знак протесту колишній музикант добровільно оселяється у собачій конурі.  Курбас і Куліш таким чином  «протестували» проти тодішніх реалій, в яких митців хотіли бачити псами, які виконують команди своїх господарів. Самі вони в силу свого таланту й відчайдушності в такі «будки» не лізли, тому і платили за це спочатку своєю роботою, а пізніше життям.

Можна сказати, що Лесь Курбас тричі зазнав смерті. Перший раз – моральної, коли його звільнили з посади художнього керівника театру «Березіль» з формулюванням, «щоб він не збив театр з вірного шляху». Другий раз – фізичної, коли його було розстріляно у Сандармосі, і третій раз, коли хотіли вбити пам’ять про нього. Після його смерті ще довгі роки  його називали «ворогом народу» і забороняли навіть згадувати його ім’я. Але третій раз вбити його як не намагалися, але не змогли.

Однією з улюблених фраз Курбаса була така: «Мистецтво повинно народжуватись легко. Це як політ. Подумав про щось хороше, відкрив очі, вдихнув повними грудьми – і злетів…». А за словами Андрія Макаренка Курбас неодноразово казав: «Тисячу разів доцільніше дряпатися на Говерлу і зриватися з неї, доцільніше потовктися при цьому як слід, але таки видряпатися не неї, ніж повзати на низах». Курбас як ніхто інший розумів правдивість цих слів, бо сам таких «Говерл» за своє життя здолав чимало.

Джерело 

Запрошуємо на вечір поезії Леся Українки

21 лютого – Міжнародний день рідної мови

Нації вмирають не від інфаркту.
Спочатку їм відбирає мову.
Ліна Костенко

Міжнародний день рідної мови — день, який відзначають щороку 21 лютого, починаючи з 2000 року. Про «підтримку мовного та культурного різноманіття та багатомовності» було оголошено на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, що проходила 26 жовтня — 17 листопада 1999 року в Парижі.

Оскільки з 6 000 розмовних мов світу близько половині загрожує зникнення, ЮНЕСКО прагне підтримувати мову, як ознаку культурної приналежності особи. Окрім того організація вважає що вивчення іноземних мов та багатомовність є ключами до взаєморозуміння та взаємоповаги.

20 лютого – День Героїв Небесної Сотні

День Героїв Небесної Сотні — пам’ятний день, що відзначається в Україні на вшанування  подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні – відважних співвітчизників, які ціною власного життя дали можливість Україні бути незалежною, демократичною, відкритою світові державою та самим творити своє майбутнє без кремлівських вказівок.

Пам’ятний день встановлено Указом Президента України 11 лютого 2015 року  «Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні» з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року — лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.

Саме в ці дні під час Революції Гідності, протистояння між українським народом і тодішнім режимом кремлівських агентів та зрадників сягнуло свого піку.

20 лютого 2014 загинуло найбільше активістів Майдану. Наступного дня, 21 лютого 2014 року, офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану. Цього ж дня на Майдані відбулося прощання із загиблими повстанцями, яких в жалобних промовах назвали «Небесною сотнею», а під час прощання з загиблими лунала жалобна пісня «Плине кача…», яка стала українським народним реквіємом.

Сумний список Небесної Сотні відкрився 22 січня 2014 року, коли від вогнепальних поранень під час сутичок у центрі столиці загинули активісти Майдану Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. Того ж дня в лісі під Києвом було знайдено тіло зі слідами тортур активіста Юрія Вербицького. До 18 лютого 2014 року вже налічувалось 9 загиблих. З 18 по 20 лютого на Майдані загинуло найбільше людей – 78 осіб, після 20 лютого – ще 20. Окрім українців, жертвами режиму Януковича стали білоруси, вірмени та грузини. Усі вони увійшли до меморіалу борців за українську Незалежність – до Небесної Сотні.

104 Героям Небесної Сотні було посмертно присвоєно звання Героїв України, а троє іноземців – громадянин Білорусі Михайло Жизневський, Грузії – Зураб Хурція і Давид Кіпіані, посмертно нагороджені орденами Героїв Небесної Сотні. Україна заплатила надто високу ціну за звільнення від диктатури і свій цивілізаційний вибір – бути частиною Євроатлантичної спільноти.

З гордістю і вдячністю віддаємо шану тим, чия самопожертва стала запорукою перемоги Революції Гідності, торжества незламного українського духу над підступними спробами нас упокорити.

Подвиг безстрашних лицарів, озброєних лише бруківкою та любов’ю до України, 8 років тому згуртував увесь цивілізований світ на підтримку нашого вибору і нині продовжує надихати мільйони українських патріотів на рішучу боротьбу проти гібридних воєнних викликів «русского мира».

Маємо лише один правильний шлях — звільнення від агресора окупованої частини Донбасу та повернення анексованого російською федерацією Криму.

Зберігаючи відданість ідеалам гідності та свободи, ми повинні утверджувати національну єдність, розбудовувати демократичну сильну і процвітаючу країну, зміцнювати наше військо та високо цінувати кожну мить життя у незалежній європейській Україні.

Слава Героям Небесної Сотні!

Слава Україні!

З ювілеєм!

Ніна Наумівна Курчай – наша постійна читачка ось уже майже півстоліття!

Працювала на залізниці, ростила дітей, яким також прищепила любов до книги. Нині, на заслуженому відпочинку, має багато часу для читання, цікавиться подіями в Україні та світі. Тож дуже часто її, завжди привітну й усміхнену, зустрічаємо в нашій читальній залі зі свіжою періодикою, а також на всіх наших бібліотечних заходах.

Нещодавно її велика родина прибула у місто дитинства зі Львова і Мінська, щоб поздоровити маму, бабусю з 90-м Днем народження!

Ми приєднуємося до теплих вітань та бажаємо шановній Ніні Наумівні при доброму здоров’ї, з таким же гарним настроєм, зустріти в нашій книгозбірні свій столітній ювілей!