Чудова сімка: художні новинки Форуму видавців

22.09.2017 о 12:22 | Категорія: Новини

Добрих книжок на Форумі було чимало.

До вашої уваги –  огляд художньої прози,

повз яку просто так пройти не вийде.

Книжкової нам осені, у Львові і не тільки…

Борис Віан, Серцедер (Вавилонська бібліотека, 2017, пер. Д. Бібікової)

Віан – він же Вернон-“Я прийду плюнути на ваші могили”-Саліван, – пожив мало, встиг багато, а говорять і б’ються довкола нього ще більше. Начебто жахливе дитя французької літератури, з родословною, де в дідусях де Сад і Селін, але ж є “Піна днів”. Той різновид брутальності, що непомітно, але завертає в сентиментальність; така культура.

З “Серцедером” історія схожа: наче психіатр Жакмор побачить і маніакальну мати трійнят, і ярмарок, де торгують літніми людьми, і коня, якого розпинають. Та поруч з огидою тут постійно є підспудне моторошне захоплення: а життя, бач, і таке може бути. І таке є сенс пережити, особливо, якщо відчуваєш себе спустошеним. Реалістичний сюрреалізм, де безсоромність, і секс, і кров, і насилля. І сміх, і гріх. Провокація, звісно, але плідна: з цієї огиди і кітчу вийшли як авангардисти, так і Саган.

 Вікторія Авеярд, Багряна королева (Наш формат, 2017, пер. Я. Стріхи)

Молода авторка – ще й тридцяти нема – написала одну з найважливіших жанрових книжок нового віку. Але є але: по-перше, не “написала”, а пише – задумано тетралогію. По-друге, жанровим роман може здатися лише здалеку: по-доброму лівацька історія про дівчину Мару, яка живе в антиутопійному світі, де все вирішує колір крові і авторитарна влада, хоч і маркована “фантастикою”, але з жанру вистрибає: не так тематично, як стилістично. Хороша література класифікацій не знає.

Насправді саме “Багряна королева” може скласти гідну конкуренцію “Поттеру”: коли книжка вигадливо придумана (і написана, з цим у Роулінг проблеми) і авторка в ній думає вкрай важливу думку. І не одну: приміром, що можна протиставити тим, чия сила – у спрощенні? І якою тоді є ціна власної складності. Що не кажіть, а історія в Авеярд крута: стильна і хвацька.

 

Х. Л. Борхес, А. Б. Касарес, Шість головоломок для дона Ісидро Пароді (ВСЛ, 2017, пер. С.Чубай)

Борхеса – одного зі стовпів, що на них спиралася література другої половини ХХ століття, – окремо представляти потреби нема. Інша справа – українські переклади його книжок: щось колись було, але безсистемно і спорадично.

Це видання – приклад того, як із Борхесом слід поводитись. Принаймні – бережно і коментовано, навіть якщо мова йде не про його золотий фонд (“Алеф”, “Книга піску”).

“Головоломки” – спільна робота аргентинця з другом Касаресом:  у кожного в доробку є щось важливіше, але й артільна праця виявилася блискучою. Вивертання детективного жанру в усі можливі боки, вмотивована перенасиченість “чужими голосами” (від міфологем до Достоєвського) й комічність,  що провокує реальну посмішку. Далі у Борхеса буде майже виключно “висока іронія”. Якщо у ВСЛ вийде на такому ж рівні продовжити серію – честь їм і хвала.

Ернст Юнґер, Скляні бджоли (Видавництво Жупанського, 2017, пер. Р. Осадчук)

Любити німецького автора вголос і привселюдно не прийнято: Юнґер був на фронтах обидвох світових воєн, у якийсь момент радикальний націоналіст, але світогляд його в ті часи, як і європейські кордони, змінювався стрімко.

“Скляні бджоли” куди менш популярні за інші хіти німця – “У сталевих грозах” і “Оймесвіл”; це й добре – перед нами текст по-своєму тихий і  “серединний”, де найкраще видно фігуру автора. Майже набоковська увага до дрібниць, дух занепаду і апокаліптичності, напружене розмірковування про заборонене. Як наслідок – та інтелектуальна розкутість, що підкуповує. Юнґер думає про еволюцію та прогрес: начебто й лякається небувалого прискорення і тих моральних наслідків, що воно за собою тягне, але й захоплюється цими речами, не може відірвати погляд. Словом, підземний класик, ознайомлення обов’язкове.

Горан Петрович, Крамничка “З легкої руки” (Комора, 2017, пер. А.Татаренко)

Петровича перекладали українською, але тоді серб так і не зміг вибратися з тіні Павича, що й справедливо: письменник від початку був “високим епігоном” останнього. З часом він відшукав власні інтонації, та рамка залишилася спільною, це видно і в “Крамничці”: літературоцентричний світ, де і прийом “книжки в книжці”, й колоритна, хоч і трагічна історія, і роздуми про суть мистецтва.

А обрамлене все це каскадом пряних любовних історій: знов-таки трагічних та сентиментальних. Ескапізм – як втеча в читання і писання, що стає реакцією на криваві декорації, – і сьогодні затребуваний, актуальність на лице. Поза тим, Петровича слід почитати ще з кількох причин: аби звірити свої читацькі прибори (що ми таке любили в нульових) і щоб побачити, якою могла бути сучукрліт (бо на цей курс лягала). Врешті так не сталося; це й на краще.

            

Озрен Кабо, Сараєво для початківців (Discursus, 2017, пер. К. Калитко)

Герцоговинця можна назвати автором “літератури факту”, віртуозним репортажистом, але це злочинне спрощення. Якщо література – відображення реальності, яка в силу безупинності впоратися з само-презентацією не може; і якщо література це та “друга реальність”, що про першу може сповістити навіть більше за неї саму, – то книжка ця таки справжня література.

В назві – ключ: це і про Сараєво (Кабо переїхав туди в найтемніші часи, а дописав свій “гід” у вересні 95-го), і дійсно “для початківців” – тих, хто про війну багато чув, але реально мало що розуміє. Війна тут і герой, і тло, і обставини, в яких мусиш вижити. Звідси і різнокаліберність “Сараєва”: конкретні поради і життєво важливі “лайфхаки” (“Хронологія міни”), історіософські роздуми, приватні історії. Та головне: тут є іронія і сміх – оті справжні, які тільки й бувають, коли “небо проходить крізь землю”, а крізь катастрофу проступає моторошний комізм. Про війну можна писати і ось так.

Кейт Аткінсон, Руїни бога (Наш формат, 2017, пер. Я.Стріхи)

Британка починала з детективів, які лише здавалися кримінальними, та в іншому – розумна, продумана, безкінечно захоплива проза. Це слід сказати і про найсвіжіший її роман: чи то спін-оф “Життя за життям” – книги, де героїня намагається правильно прожити ХХ століття (а Тедді з “Руїн бога” – це якраз всіма улюблений її брат), чи-то “парний роман”, як воліє думати сама Аткінсон.

Читати їх можна в довільному порядку: історія негероїчного героя, який під час війни бомбить німецькі міста, а після тихо і невпинно занурюється в болітце нещасливого сімейного життя, цілком самодостатня. До того ж, тут і складна композиція, і гра з жанрами, і зважені – британські – роздуми про суть історії та пам’яті: ну що можна з тим шаленим століттям зробити? – Написати про нього книгу. Ймовірно, “Руїни бога” – найкращий перекладний роман року.

Є.Стасіневич, оглядач відділу АРТ

Джерело: INSIDER

 

Нова книга

14.09.2017 о 10:49 | Категорія: Новини

У фонді читального залу –  нова книга авторів Олександра Дем’янюка і Геннадія Гулька  “Волинський пантеон: Схід-2016”.

Рекомендовано правлінням Волинської обласної організації національної спілки краєзнавців України.

1230002У науково-довідковому виданні зібрано відомості про волинян, які загинули під час проведення антитерористичної операції на Сході України та померли у шпиталях і вдома від поранень, травм отриманих на фронті та нещасних випадків у 2016 р.

Автори намагалися опрацювати й максимально об’єктивно подати зібраний ними матеріал з відкритих інформаційних джерел.

Для усіх небайдужих до новітньої історії Волинського краю, читачів, які бажають зберегти світлу пам’ять про загиблих земляків.

1230003Рецензенти видання:

ХАРУК Андрій Іванович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри гуманітарних наук Національної Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів);

БУНДАК Олена Анатоліївна, кандидат історичних наук, доцент, заступник директора з наукової роботи Луцького інституту розвитку людини університету «Україна» (м. Луцьк).

Видання здійснене за фінансової підтримки Благодійного фонду «Волинь 2014»

10 книг вересня

07.09.2017 о 12:34 | Категорія: Некатегоризовано, Новини

Художня література

Террі Пратчетт «Правда»

Останнім сміється той, хто сміється з Террі Пратчеттом. Зірка фентезі з неперевершеним почуттям гумору, чиї книжки розійшлися по світу загальним накладом більше 50 мільйонів, вміє втягнути читача у вир тексту, де алюзії на класичну англійську літературу, особливо Шекспіра, несподівані сюжетні ходи й оригінальні стилістичні прийоми утворюють такий собі гіпертекст, в якому гармонійно уживаються концептуальність зі штукарством. «Правда» – двадцять п’ята книжка циклу «Дискосвіт», але лякатися не варто, вона читається як цілком самостійний твір, в якому Вільям де Ворд, засновник і журналіст газети «Анк-морпоркський Час»,  у пошуку сенсації для свого видання вплутається в історію, яка може призвести до зміни влади у місті, й викриє змову проти патриція. А заразом доходить висновку, що преса повинна бути незалежною й має розповідати про речі, які можуть не подобатися читачам, але неодмінно виховуватимуть їхнє більш реалістичне сприйняття світу. Про гномів та собаку, що вміє розмовляти, промовчимо. Цей сюрприз читач має оцінити самостійно.

Вільям Ґібсон «Нейромант»

Книжка, що претендує на звання «витвір мистецтва». Робота над її перекладом тривала кілька років. Оформлення і технологічно складний друк свідчать про те, що видавництво не просто усвідомлює важливість появи знакового роману батька кіберпанку українською, а й відверто фанатіє від того, що робить. «Нейромант» − привіт з минулого, якому майбутнє здавалося доволі передбачуваним. Роман Вільяма Ґібсона з’явився 1984 року і став першою книжкою з трилогії «Кіберпростір», яка змінить уявлення про те, що чекатиме суспільство там, де пануватиме віртуальна реальність і штучний інтелект. Неперевершений стиліст, Ґібсон не просто випередив свій час, він сягнув уявою таких глибин, які здатні відкритися хіба що у дуже змінених станах свідомості. Головний персонаж його роману − Кейс, хакер і наркоман, намагатиметься розплутати складні клубки шпигунських інтриг, змов штучних розумів і корпорацій, що прагнуть всесвітнього панування. З усього цього вийде напружений, динамічний сюжет, в якому людина набула ще більшої «меншості» перед вбивчою силою прогресу.

Жауме Кабре «Моє каяття»

Роман, який цілком справедливо фігурує в інформаційному просторі з епітетом «великий». І не тому, що налічує майже 700 сторінок. Жауме Кабре − відомий каталонський письменник, відзначений величезною кількістю премій, визнаний автор інтелектуальних романів. «Моє каяття» хронологічно є поки що останнім твором Кабре і одним з найуспішніших, адже перекладений майже 20 мовами. Скільки в цій історії інших історій, рахувати не перерахувати. Епохи змінюватимуть одна одну, злочини і підступи ставатимуться, кохання розбиватиме серця, долі багатьох людей залежатимуть від унікальної скрипки та прагнення володіти нею… Барселона 1940-50-х років мінятиметься місцями з Римом і Ватиканом доби Першої світової війни, подорож до монастиря Сан-Пере дель Бургал закине читача аж у XV сторіччя, звідки уява письменника доведе до Парижа і Кремони часів класицизму… І нічого дивного в такому розмаїтті немає, адже оповідачем є геніальний вчений-лінгвіст, обдарований скрипаль, який, розгадуючи таємниці легендарного інструменту, сповідується у гріхах минулого і шукає прощення за те, що так і не навчився кохати і прощати.

Марґарет Етвуд «Оповідь служниці»

Нехай для нас і надалі лишається загадкою те, як зі скромних 272 сторінок можна було зробити багатосерійну стрічку, але ясно одне − «Оповідь служниці», створена далекого 1985 року, не втрачає своєї актуальності. Роман-дистопія видатної канадської письменниці, що вже забезпечила собі місце серед класиків літератури XX-XXI сторіччя, є тією книжкою, що залишає величезне враження і страх, що до письменницького дару передбачення суспільство може вкотре не дослухатися, наробивши безліч помилок. «Оповідь служниці» − текст лаконічний, образний, зі здатністю викарбовувати у пам’яті читача окремі сцени чи деталі. Це моторошна у своїй зовнішній стриманості історія про майбутнє, де є диктаторська Республіка Гілеад з вищою кастою Командорів та їхніх Дружин. Іншим жінкам заборонено майже все, крім виконання своєї дітородної функції. Вони − служниці, непомітні істоти, яким не можна думати, відчувати. Замість імен у них прізвиська − вказівки на господаря. Але навіть у світі, де панує страх і тотальний контроль, завжди знайдуться бунтівники. Наратор роману, одна зі служниць, ще пам’ятає, життя до Республіки, зберігає згадку про те, що мала чоловіка і доньку, й наважується на власний протест, чим би він не закінчився.

Ґіліян Флінн «Темні кутки»

Детективний роман «Темні кутки» передував «Загубленій» − книжці, що зробила Ґіліян Флінн відомою далеко за межами США. Оригінальний текст вийшов 2009 року, здобувши кілька жанрових літературних премій. «Темні кутки» впевнено трималися в списках бестселерів The New York Times, аж поки не дожилися до екранізації із Шарліз Терон у головній ролі. Оповідачем та головним персонажем роману є Ліббі Дей, доросла жінка, яка у дитинстві пережила вбивство матері і двох сестер. Слідство переконано, що все це сталося під час сатанинського ритуалу. Жаху ситуації додає той факт, що злочинцем вважають брата Ліббі. Живучи з родичами, які перекидали її одне одному як щось непотрібне, оповідачка стала людиною з «непролазними хащами з колючками» замість душі. Від дня трагедії мине 25 років. Ліббі за запрошенням Карної спілки, організації детективів-аматорів, зустрінеться з братом, щоб, можливо, переконатися у його невинуватості та дізнатися ще чимало таємниць. «Темні кутки» − якісний гостросюжетний детектив, в якому авторка досліджує потаємні схованки людської пам’яті, здатної викривляти світ і створювати іншу реальність.

 Наукова література 

Нір Еяль «На гачку. Як створити продукт, що чіпляє»

«…Ми потрапили на гачок. Технології, якими ми послуговуємося, примушують нас користуватися ними, не кажучи вже про те, що вони викликають залежність», − цілком справедливо констатує Нір Еяль, викладач Стенфордської школи бізнесу, автор публікацій у Forbes, Psychology Today тощо. Щоб зрозуміти, як само працюють ці технології звикання, потрапляння на гачок, він і створив книжку, що неодмінно сподобається як тим, хто розбудовує власний бренд, так і тим, кому раптом захотілося вийти з під впливу компаній. Маніпулювання зі свідомістю споживача з метою проникнення до його гаманця – смисловий центр усього дослідження Еяля. Все починається з тригерів − рушійних механізмів поведінки, які закликають до дії. Тригери постійно використовуються в рекламі, але й стали основою для роботи з клієнтами для таких гігантів, як Googl, Amazon. Корисна (для компанії) дія споживача повинна винагороджуватися. Ось дуже проста, але результативна схема формування звички. Хоча в книжці “На гачку” все набагато цікавіше і ґрунтовніше.

Адама Лашинскі «Дика гонка. Як Uber підкорював світ»

Два роки поспіль журналіст і автор книжок про видатні бренди сучасності Адам Лашинскі вмовляв непохитного CEO Uber Тревіса Каланіка розпочати співпрацю над книжкою. Згоду він отримав у доволі специфічний спосіб, який вкотре засвідчив, що очільник одного з найдорожчих стартапів у світі є людиною гоноровою та непередбачуваною. Каланік запросив Лашинскі у подорож до Китаю. Завоювання ринку Азії – мрія, здійснення якої має принести компанії шалені гроші. Але на цьому шляху Каланік стикається із судовою справою, репутаційними ризиками, слизькими політичними й бізнесовими моментами. Чи виплутається шеф Uber? Неодмінно, бо «в основі бізнес-моделі Uber − намаган­ня кинути виклик застарілим законам, які захищають чиїсь інтереси й перешкоджають інноваціям, замість давати ко­ристь людям». «Дика гонка», написана легко і динамічно, подає пряму мову Каланіка, розхитуючи медійний образ «негідника» із Сан-Франциско. Книжка вийшла у США в травні цього року, тоді важко було передбачити, що Каланік залишить власне дітище. Але як би там не було, вона пояснює не лише успішність Uber, а й створює тло для розуміння бренду, який поділив світ на тих, хто його любить і ненавидить.

Зак Ебрагім і Джефф Джайлз «Син терориста: історія вибору»

«Мейра Кагане, войовничого рабина й засновника Ліги захисту євреїв, застрелив араб після промови в залі готелю «Марріотт» у Нью-Йорку. Стрілець утік із місця злочину, при цьому поранивши в ногу літнього чоловіка», − нападником був батько Зака Ебрагіма, одного зі співавторів книжки. Згадуючи цей день, свої дитячі враження − розгубленість, нерозуміння того, що його добрий і веселий батько, міг скоїти такий страшний злочин, − він наважується на щиру і дещо шокуючу розповідь про те, як бути сином терориста, нести цей тягар і вчитися протистояти ненависті, яку деякі люди видають за сенс життя. Автори “Сина терориста” обрали лейтмотивом твердження, що «кожна людина має вибір», який визначатиме її долю, ставлення до оточуючих. Історія Зака Ебрагіма – приклад того, як піти зворотнім шлях від того, що могло би стати нормою. Він не прагне наставляти, але впевнений, що його досвід допоможе прийти до питання вибору, сприйняття ненасилля як найбільш дієвого засобу боротьби з тероризмом і насиллям, виробити критичне мислення, яке й визначає сучасну людину: «Розв’язання конфліктів ненасильницьким шляхом не означає пасивність. Той, хто обирає цей шлях, не приймає роль жертви, не дає нападникам волю. За ненасильством стоїть сприйняття супротивників як людей, визнання їхніх потреб і спільний рух до примирення, а не помста».

Мічіо Кайку «Майбутнє розуму»

Американський вчений, популяризатор науки переконаний, що ми живемо у «золотий вік нейробіології», коли рівень науки здатен на дивовижні речі, наприклад, конструювання мозку та розшифрування його нейронної мережі. Навіщо? Щоб наблизитися до однієї з найбільших загадок людської природи, розпочати шлях до безсмертя свідомості. Поки що такі речі більше схожі на фантастику, але книжка Кайку оперує найсучаснішими досягненнями науки і техніки, ідеями, що існують у прототипах і відповідають законам фізики, доводить, що навколо нас відбуваються відкриття, здатні змінити долю людства. Телепатія, телекінез, вживлення спогадів і сновидінь, вдосконалення інтелекту, контроль свідомості та її вихід поза матерію – все це розглядається в книжці з прискіпливістю справжнього вченого. Цікавим і надважливім у праці Кайку є порівняння мозку людини і Всесвіту. Можливо, збіг кількості нейронів у першому та зірок у другому є невипадковим? “Майбутнє розуму” інтригує та захоплює, руйнує міфи й застарілі уявлення про роботу мозку і свідомість. Головна мета цієї унікальної книжки – запевнити читача у тому, що все описане в ній дійсно відбувається, що ми стоїмо на порозі геніальних винаходів і відкриттів.

Ларс Свендсен «Філософія самотності»

Кожен з нас час від часу почуває себе самотнім. Проте суспільство, яке має звичку насаджувати стереотипну поведінку, чомусь вирішило, що самотність − це погано, стигматизуючи це прекрасне відчуття, що «говорить нам щось важливе про нас самих і про наше місце у світі». Ларс Свендсен, норвезький філософ, поділяє самотність на періодичну і хронічну, пояснюючи, чому з останньою обов’язково треба боротися. Автор йде далі, докладно досліджуючи її суть і форми, вплив на фізичне здоров’я, схильність тієї чи іншої статі до самотності. Свендсен наперекір деяким соціологам доводить, що соціальні медіа не перешкоджають спілкуванню, не витісняють інші види соціалізації. В тексті не обійдеться без Руссо, Шопенгауера, Гайдеґґера та Ніцше, бо яка ж філософська праця без стовпів науки. Розглядаючи дружбу, кохання і навіть відповідальність через призму самотності, автор доходить до дуже важливого у наш час висновку: «від нудьги, занепокоєння, невпевненості або лінощів – надто швидко хапаємося за інших під час зустрічі чи по телефону або комп’ютеру, замість того, щоб залишатися в усамітненому стані. Ми даємо схопити себе». Як наслідок − розпорошення особистості, яку треба берегти і плекати усамітнено, але цілеспрямовано.

 Джерело: The-village  

1 вересня – День знань

01.09.2017 о 10:34 | Категорія: Вітання

Шановні друзі нашої бібліотеки!v-anonsi

Змінюймо ставлення до навчання. Чесність та достойні знання –  запорука високого рівня життєвого успіху.

Команда бібліотеки докладає максимум зусиль для того, щоб книгозбірня, як інформаційний центр, була комфортною, ефективною, обладнаною технічно. Такою, що має безліч ресурсів для робочих та повсякденних справ.

Гайда до бібліотеки за новими книгами, знаннями, цікавими зустрічами, змістовним дозвіллям!

 

29 серпня – третя річниця Іловайської трагедії

29.08.2017 о 10:38 | Категорія: Новини

Вшановуємо пам’ять понад тисячі загиблих патріотів… Під Ілловайськом загинув чи пропав безвісти кожний третій боєць з тих, хто виходив з оточення, а кожний другий – отримав поранення. 

foto1Три роки тому бійці сил АТО потрапили в оточення під Іловайськом на Донеччині. 29 серпня “зелений коридор”, попри обіцянки про безпеку, опинився під прямим вогнем російських військових і бойовиків. За офіційними даними загинуло щонайменше 366 українських військових, 429 були поранені, 128 потрапили в полон, 158 зникли безвісти. Парламентська ж комісія повідомила про втрату тисячі бійців. 

Слава і вічна пам’ять Героям!

книги про рос-укр війнуРозкладка тематичної  літератури в читальній залі бібліотеки