«Часом аж страшно стає на саму думку: а що, якби отого «чорнявого студента» з Таврії забракло у нас на початку 20-х років ХХ століття?..»
Євген Маланюк
Дмитро Іванович Донцов народився 29 серпня 1883р. у Мелітополі (на той час Таврійська губернія, а нині Запорізька область). Існує припущення, що Донцов походить зі славетного роду слобожанського козацького полковника Федора Донця: мовляв, його нащадки, отримавшми дворянське звання, переінакшили прізвище на «Донцов», миліше імперському вухові. Проте достеменного підтвердження «козацькій» генеалогічній версії наразі немає.
- 1900р., по завершенні навчання у Мелітопольському реальному училищі, Дмитро подався до тодішньої столиці імперії. Вступив до Петербурзького університету на юридичний факультет, який закінчив у 1907р.
- У студентські роки записався до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Двічі був заарештований за політичну діяльність. Після другого арешту – 1908р. — та восьми місяців перебування у тюрмі родичі взяли Дмитра на поруки, і він вирушив до Галичини, яка тоді була частиною Австро-Угорщини. Навчаючись у Віденському університеті, познайомився зі студенткою-українкою Марією Бачинською, з якою 1912р. взяв шлюб.
- 1913р., через відмінності у баченні національного питання, Донцов залишив УСДРП.
- 1914-16р.р. мешкав у Відні, Берліні, Женеві. 4 серпня 1914р. взяв участь у створенні Союзу Визволення України (СВУ), став першим головою організації.
- 1917р. у Відні отримав ступінь доктора юридичних наук. 1918р. повернувся до Києва. 24 травня гетьман П.Скоропадський призначив Донцова директором Української Телеграфічної Агенції (Бюро преси при міністерстві внутрішніх справ). Створив – разом із С.Шеметом та В.Липинським – Партію хліборобів-демократів.
- 1919–1921р.р. очолював Українське пресове бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія).
- Від 1922р. мешкав у Львові, редагував журнали «Літературно-науковий вісник», «Заграва», «Вісник».
- 1926р. Дмитро Донцов написав свою головну працю — «Націоналізм».
- 1939р., після радянської окупації Галичини, виїхав за кордон. Мешкав у Бухаресті, Берліні, Празі, Парижі, згодом – у США. Від 1947р. оселився у Монреалі (Канада), де й помер 30 березня 1973р. Похований на українському меморіальному цвинтарі в Саут-Баунд-Брук (США).
- Праці Д.Донцова, наскрізною думкою яких є ідея самостійної Української держави, стали засадничими для цілих поколінь українських націоналістів.
Філософська позиція Дмитра Донцова базується на принципах інтегрального націоналізму та національної еліти. Основні засади інтегрального націоналізму, сформульовані Донцовим: нація – абсолютна цінність; вища мета – незалежна держава; єднання політичних партій і соціальних верств заради досягнення вищої мети та спільна дія без зайвих дискусій; мета виправдовує будь-які засоби; незалежну державу має очолювати лідер із необмеженою владою.
Д.Донцов був переконаний, що нація тільки тоді відбудеться, якщо їй прищепити волю до життя і волю до влади, віру у власні сили й беззастережну переконаність у боротьбі за національну ідею. Донцов, слідом за Ніцше, стверджував, що націю творить психологія переможців, а не рабів. Еліта ж – не ті, хто користується державою й нацією для своїх власних цілей, а ті, хто вимагає від себе значно більше, ніж інші.
Д.Донцов категорично не приймав соціалістичні ідеї, що ринули з Росії перед жовтневим переворотом. Нові суспільні відносини в Росії після 1917р. він охарактеризував як «рівність рабiв перед сильним володарем i паном». Він геніально «розгадав» суть процесів, що тривали у більшовицькій Росії: «Імпульсивна гра сил у варварській, неукермованій суспільности, природній вибух незадоволення у деспотично правленім краю — бралося за прояву колосальної духовної енерґiї, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою організму — за ознаку його відпорности й великої життєвої сили». Водночас Донцов вважав, що демократична модель устрою в Україні була скомпрометована «руйнівницькою, непослідовною» політикою Центральної ради, а монархічна – такою самою політикою уряду Скоропадського.
Дмитро Донцов сповідував «філософію волі до життя» як рятівної для нації, що постає. Втілити таку волю, на думку Донцова, можливо лише за умови, що національна ідея є «аморальною», тобто не керується загальнолюдськими цінностями, і тільки фанатиком, який «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими».
Такий світоглядні ціності поділяла чимала частина галицької молоді, яку польське панування змушувало до радикалізації в боротьбі за свої права, включно з насильницькими способами.
Згодом Донцов стрімко схилився у бік традиціоналізму, але не лише для сучасників, а й для наступних поколінь політично активних українців він залишився теоретиком, а водночас – палким прихильником – інтегрального націоналізму. А ще – людиною, яка вміла захопити інших своїми переконаністю і вірою, повести до великої мети.
На ІІ Всеукраїнському з’їзді студентської молоді (липень 1913р., Львів) Д.Донцов виголосив реферат «Сучасне положення нації і наші завдання», де окреслив напрями діяльності українських націоналістів. Серед присутніх на з’їзді був і Євген Коновалець, який згодом зазначив, що знайомство з Донцовим «…дало мені змогу зрозуміти гаразд принцип соборности України і кермуватись ним як основною засадою в моїй праці далі».
Дмитро Донцов відомий і як талановитий літературний критик. Власне, саме в цій іпостасі він чимало сприяв творчому зростанню українських письменників у закордонні, з-поміж яких, безумовно, в першому шерегу — Олена Теліга, на чиї творчість і формування світобачення він мав величезний вплив. «Поетка вогняних меж» — таку назву дав Д.Донцов своїй окремій праці, присвяченій О.Телізі, де постає образ полум’яної патріотки, видатної особистості, талановитої поетеси.
Донцову й Телізі сучасники приписували бухливий роман. У листі до подруги Олена якось обмовилася: «Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь, чи захоплення, чи не те, не друге й не третє, але це почуття є таке глибоке…» Д.Донцов жодним чином не демонстрував до поетеси якихось надпочуттів, принаймні, навряд чи характеристика на кшталт «миле створіння» може таким проявом вважатися. Хіба що якось написав їй: «…дякую за все…» Але, зрештою, чи маємо ми доскіпуватися, що те «за все» означає? Чи повинне нас аж так цікавити дуже особисте життя двох людей, які залишили нам значно важливіше, цінніше і необхідніше: свій Божий дар, увічнений у поетичних шедеврах і висотах унікальної філософської думки?..
Мислитель і публіцист Дмитро Донцов залишив по собі велику творчу спадщину. Серед його праць (окрім, звичайно, найвідомішої – «Націоналізм»), знані: «Дух давнини», «Заповіт Шевченка», «За яку революцію?», «Якою має бути література?», «Туга за героїчним» та багато інших.
В Україні філософська думка Дмитра Донцова — автора концепції української консервативної революції –і нині викликає велике зацікавлення.
Пам’ять мислителя гідно вшановується: вулиці на честь Дмитра Донцова названо у Дніпрі й Житомирі, Львові й Одесі, Луцьку, Івано-Франківську, Мелітополі та інших містах.
Нині, коли нам особливо потрібна віра в Україну, в себе самих, у перемогу, – як ніколи актуальними є ці натхненні слова: «Віра є джерело героїзму, посвяти, відваги… Віра сталить думку. Віра не допускає сумнівів у вашу правду у ваші серця. Віра є запорукою тріумфу всякої правди, яка має потрібне число тих, що в неї — без вагання — вірують.» (Д.Донцов. «Націоналізм»).
Джерело
Має досвід роботи у бібліотечному колективі. Пригадує, що саме професія “бібліотекар” була її дитячою мрією! 
