15 лютого в Україні День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

Після Другої Світової війни війська СРСР брали участь у 24 локальних війнах і збройних конфліктах на території 16 іноземних держав. Найбільш масштабною та трагічною була війна в Республіці Афганістан. 10 років – з грудня 1979 року до лютого 1989 року тривала війна. Через афганське пекло пройшли десятки тисяч солдат.

Війна тривала майже 10 років і вимагала великих матеріальних і людських жертв. Тисячі наших співвітчизників загинули у боях і померли від ран, контузій, травм і хвороб, пропали безвісти.  За даними офіційних джерел, під час афганської війни загинули понад 15 тисяч солдатів. Україні війна обійшлася у більш ніж 4 тисячі загиблих. Зараз в Україні – понад 150 тисяч ветеранів афганської війни, з них близько 8 тисяч мають поранення, понад 6 тисяч є інвалідами. Це страшна ціна, яку заплатила Україна за імперські амбіції Кремля.

Окрім афганської, за часів СРСР, українські військові брали участь і в інших локальних війнах і збройних конфліктах на території 16 іноземних держав – вони виконували «інтернаціональний» обов’язок у Чилі, Іспанії, Єгипті, В’єтнамі, Ефіопії, Сирії, Анголі, Мозамбіку на острові Куба та в інших «гарячих» точках.

Після здобуття Україною незалежності наші військові фахівці стали учасниками миротворчих місій під егідою ООН, НАТО та інших міжнародних організацій. За даними Міністерства оборони України, з 1992 року понад 44 тисячі військовослужбовців ЗСУ взяли участь у 27 міжнародних операціях та місіях у різних регіонах планети. 

Цього дня в усіх регіонах України проходять урочисті пам’ятні заходи і церемонії — покладання квітів до пам’ятних знаків, проведення мітингів-реквіємів, зустрічей з учасниками бойових дій на території інших держав. У храмах і монастирях відбуваються панахиди за загиблими та померлими учасниками бойових дій на території інших держав.

14 лютого – день закоханих … у книгу!)

Книга – один із найцінніших винаходів людства, вона сіє правду, добро, любов; вона дає нам відповіді на всі запитання і гарну пораду; навчає жити, любити і працювати. Сьогодні без книги ми не можемо уявити своє життя, бо вона — постійний супутник, найкращий порадник у всіх життєвих ситуаціях. Недарма в народі кажуть: «Хто багато читає, той багато знає». Частіше заглядайте до скарбниці духовності — книг, з яких б’є невичерпне джерело мудрості.

Нескорена душа Євгена Маланюка

Ім’я Євгена Маланюка стало широко відомим лише на початку 90-х років минулого століття, через три десятиліття після його смерті. Довгий час творчий доробок цього самобутнього і талановитого поета був під забороною радянської пропаганди, яка причепила йому «ярлик» яскравого представника «українського націоналізму». Насправді ж він лише палко любив свою Батьківщину, за межами якої змушений був прожити більшу частину життя, і «сумно» жартував, що зазнав трьох еміграцій і двох інтернувань. Любов до рідної землі додавала наснаги творити, виливаючи її у динамічних поетичних рядках і публіцистичному слові.

Дитячі та юнацькі роки письменника минули в літературно-мистецькій атмосфері колишнього Єлисаветграда (нині Кропивницький) і Києва. Хлопець непогано малював, а вірші почав писати уже в 11-13 років – спочатку російською, потім українською мовами. З дитинства зачитувався «Словом о полку Ігоревім», віршами Тараса Шевченка, прозою Едмондо де Амічіса та Марка Твена.

У 1914 році закінчив Єлисаветградське реальне училище, що славилося своїми гуманітарними традиціями.

Молодий поет мріяв про інженерну освіту, що привело його у стіни Петербурзького політехнічного інституту. Здавалося, мрія вже мала здійснитися, однак, як грім з неба, вдарила Перша світова війна. І довелося юнаку вступити до Київської військової школи, яку закінчив 1916 року.

Євген Маланюк захопився «неспокійними греками», епохою романтизму, парнасизмом і реалізмом, символізмом і новітніми мистецькими школами; надавав перевагу поезії О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, Ф. Тютчева, О. Блока, Ф. Сологуба, К. Бальмонта, В. Брюсова, Ш. Бодлера і П. Верлена.

Любив поет і твори Адама Міцкевича. У культурному житті колишнього Єлисаветграда добре пам’ятали приїзд до міста 1825 року цього великого польського поета. Адже, як свідчать оцінки дослідників, «крім Пушкіна і Лєрмонтова, в Україні не було інонаціонального поета, більш популярного, шанованого й улюбленого, ніж Міцкевич». Є. Маланюк згадує польського письменника в прозовому «Уривку з «Мінеї-четьї поетів» (1922 р.). Значно пізніше доля закинула Маланюка до Польщі, де він щиро заприязнився з польськими поетами, представниками групи «Скамандер» («Зкатапсіег»). Та особливо тісні стосунки мав з великим шанувальником А. Міцкевича – Леонардом Підгорським-Околувим.

Визначальними для ідеології та творчості Євгена Маланюка були 1918–1923 роки. Доля звела його з Василем Тютюнником, командуючим Наддніпрянською армією УНР (ад’ютантом якого він став), Симоном Петлюрою та політиком Станіславом Стемповським (з 1917 року – голова Польського демократичного центру, який брав участь в уряді УНР), з яким познайомився у Жмеринці, у вирі евакуаційного хаосу влітку 1920 року. Маланюка приємно вразило те, що в руках Стемповського була збірка віршів Павла Тичини «Сонячні кларнети» (1918 р.). Відтоді почалася, як пригадував поет, «наша багатолітня дружба: батьківська з його боку, синівська – з мого».

Після поразки Української Народної Республіки в листопаді 1920 року письменник опинився в таборах інтернованих вояків УНА, розташованих на території Польщі. Але навіть у тих непростих умовах українські вояки та культурні діячі заснували церкву, школи і театри; видавали часописи і книжки. Є. Маланюк, разом з групою літераторів і митців, став причетним до організації роботи редакційної колегії журналу «Веселка» (Каліш, 1922–1923 рр.), а згодом – його редактором. 1923 року виходить «Озимина» – альманах трьох авторів: Євгена Маланюка, Михайла Селегія та Михайла Осики (справж. прізв. – Островерх). Добірку з 12 патріотичних і ліричних віршів Маланюка вважають літературним дебютом поета. Цього ж року польський письменник Ярослав Івашкевич відгукнувся про них на сторінках варшавського часопису «Скамандер».

Згадуючи й осмислюючи дні визвольних змагань, Євген Маланюк писав: «Мистецтво взагалі, а поезія зокрема є завжди мірилом сили національного духу народу. Народ, що дає великих національних поетів, завжди дає великих національних вождів – це є незаперечним законом. Без Данте не могло бути Гарібальді… без Міцкевича й Сенкевича не було б Костюшка й Пілсудського. Без Шевченка трудно уявити українську національну революцію 1917–20 років…».

Наприкінці другої світової війни Євген Маланюк переїхав до Німеччини у Регенсбург, де влаштувався вчителем математики та української літератури. Навколо нього знову зібралося коло літературно обдарованої молоді з нової хвилі української еміграції – Леонід Лиман, Олег Зуєвський, Леонід Полтава. Поет брав участь у створенні письменницької організації МУР (Мистецький український рух), що протягом 1945–1949 рр. працювала в Німеччині й стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні. А загалом для митця то були нелегкі часи: минув полудень віку, а тут знову постала необхідність все починати знову; з чого починати, на що сподіватися, – поет часто не знав. Хвилювався за дружину і сина Богдана, які залишилися в Празі.

У червні 1949 року письменник усвідомив, що брама Батьківщини для нього зачинена назавжди, і емігрував з Німеччини до США.

Нелегко складалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом – на інженерну посаду в Нью-Йорку; в креслярському бюро він працював до виходу на пенсію в 1962 році. І тут підтримував стосунки з польськими емігрантами, зокрема Яном Лехонем. Друкувався на сторінках паризької «Культури» («Kultury»), яку видавав Єжи Гедройц.

На американському континенті опублікували його книжки «Влада» (1951 р.), «П’ята симфонія» (1954 р.), «Проща» (1954 р.), «Остання весна» (1959 р.), «Серпень» (1964 р.), «Перстень і посох» (1972 р.) і два томи літературно-критичних і культурологічних статей «Книга спостережень» (1962, 1966 рр.).

Помер Євген Маланюк 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку.

Година історичної пам’яті

Битва під Крутами – один із важливих сюжетів сучасної української історичної пам’яті. Ця подія має важливе значення для українського народу та української ідентичності. Вона знаменувала початок нової епохи національного пробудження українців, усвідомлення права жити на власній землі та святого обов’язку – боронити її. Визначально, що ця жертовна любов зародилася в серцях молодих людей – найкращих представників українського студентства.

Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року біля залізничної станції Крути (між Бахмачем та Ніжином).

Крути стали легендою, символом героїзму та жертовності молодого покоління в боротьбі за незалежну Україну. «…Народ, творячи з якоїсь події легенду, — а Крути, без сумніву, є й будуть однією з найвеличніших легенд нашої нації — знає, що він робить. Народна мудрість і національний геній — це найвища земна справедливість: творячи свої легенди та міфи, цебто підносячи дану історичну подію до височини надісториччя, ніколи — щодо вибору тієї події — не помиляються. Не помилилися вони й у випадку Крут», — так у 1941 році написав видатний український поет, колишній старшина армії УНР Є.Маланюк.

Минуло трохи більше ста років, а ми знову обороняємо власну незалежність ціною людських жертв. Тож, герої Крут стали взірцем захисника Батьківщини – як і «кіборги» в новітній історії України. Вага цієї маленької перемоги в історії нашої визвольної боротьби з московськими колонізаторами велика своєю юначою відданістю ідеалам державності, патріотизму, чистоти, воїнської жертовності та національної свідомості. Вона зрідні ідеалам і діям героїв Небесної Сотні, добровольців у сьогоднішній війні з новітніми московськими колонізаторами, тому вона ніколи не зітреться в нашій історичній пам’яті.

Кращий спосіб вшанувати подвиг звитяжців – це відновити в пам’яті обставини героїчного чину, обличчя учасників, реконструювати перебіг драматичних подій. Цьому була присвячена година історичної пам’яті «Крути – бій за майбутнє», яка зібрала в читальній залі студентів медичного коледжу, курсантів ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, представників старшого покоління ковельчан.

Літературно-музична композиція, складена з архівних фотографій і кінохроніки, пісень того часу, відтворила атмосферу доби української революції початку ХХ століття. Глядачів не залишила байдужими розповідь про гарячі молоді серця, про подальшу долю учасників бою під Крутами, присвячену боротьбі за українську незалежність, хвилюючі поетичні рядки у виконанні талановитих юних декламаторів – учасників зразкового художнього колективу драматичного гуртка «Дивослово» під керівництвом Руслани Чарнюк та студентів-другокурсників медичного коледжу.

Завершальним акордом заходу стала думка: вшановуючи героїзм і жертовність лицарів Крут, маємо бути гідними їх звитяги. Адже бій за майбутнє України триває. І тепер  від кожного з нас, нашої єдності та рішучості, залежить, чи здобудемо перемогу.

22 січня в Україні відзначають День Соборності

Свято приурочене 103-й річниці проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки (УНР) та Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Це одна з найбільш значущих дат для держави, яку українці офіційно святкують з 1999 року.

Історія Дня Соборності України

Переговори про возз’єднання УНР та ЗУНР велися з моменту утворення цих республік у 1917-1918 роках. 22 січня 1919 року, рівно через рік після підписання IV універсала Центральної Ради про незалежність УНР, у Києві було урочисто проголошено Акт Злуки західних та наддніпрянських українських земель.

Уперше День Соборності України офіційно відзначили 1939 року в Хусті.

Ця подія стала найбільшою за двадцять років перебування регіону в складі Чехословацької республіки демонстрацією українців. В акції, що пройшла під синьо-жовтими прапорами, взяли участь понад 30 тисяч людей.

День Соборності після проголошення незалежності України

День Соборності в незалежній Україні було встановлено указом президента Леоніда Кучми № 42/99 від 21 січня 1999 року. 2011 року четвертий президент Віктор Янукович видав інший указ, № 1209/2011, яким скасував День Соборності та замінив його на “День Соборності та Свободи України”. 2014 року президент Петро Порошенко указом №871/2014 відновив День Соборності України.

До 25 січня можна оглянути книжкову виставку “Соборна Україна: єдина, неділима” в читальній залі бібліотеки.