День міста Ковеля
“Мій Ковелю, мій легендарний Ковелю,Ми виткали долю під знаком підкови.Святили і словом, і міцною сталлю,І пісню складали тобі калинову.Тобі — найтепліші мої почуття.Тобі — моє щире і лагідне слово.В тобі — моя радість, любов і життя.Не я тобі треба, а ти —мого щастя і долі основа”.
Анатолій Семенюк
Прийміть щирі вітання з нагоди Дня міста Ковеля!
«Пісня про Ковель» Слова – Анатолія Семенюка. Музика – Миколи Гереса. Виконує – Володимир Михалевич.
Це особливий день, це свято єднання. Саме в такі моменти відчуваємо в серцях любов до своєї малої батьківщини, сповнюємося почуттям єдиної родини.
Цей день об’єднує усіх, кому дороге місто Ковель – його вулиці, будівлі, сквери, парки і храми, його героїчне минуле і трудове сьогодення. З вдячністю згадуємо усіх, хто творив його славетну історію, збагачував традиції, розбудовував та боронив від ворога.
Нехай ковельчан і надалі об’єднує любов і небайдужість, адже саме спільними зусиллями кожного дня ми творимо місто заради майбутнього наших дітей та з поваги до наших батьків.
Зичимо нашому Ковелю – динамічного розвитку і процвітання! А нам, його мешканцям – любові, достатку, злагоди, взаємоповаги, щасливої долі й Божого благословення!
З днем народження, рідне місто!
На фото: підбірка літератури про Ковель у читальній залі бібліотеки
Театралізоване дійство – «Легенда про Ковель» місцевого аматорського театру «10 ряд 10 місце»:
Чи відомо вам звідки походить назва “Ковель”?
Цікаву версію-легенду знаходимо у книзі ковельчанина Анатолія Семенюка “Легенди Ковеля” (подаємо повний текст легенди).
Звідки походить назва «Ковель»
Живе людина і не знає, що їй у цім світі Долею призначено. Доброчинна з Богом у серці живе, і слава сама до неї в дім заходить. Давно це було. Жив коваль на острові, який ріка Турія омивала. Жив у гармонії з природою, тихо і спокійно. Слава про його майстерність далеко за межами поселення летіла. Від діда-прадіда перейняв таємниці непростого ремесла. І до князя Данила та слава про коваля долетіла.
Так сталося, що збирав князь у той час дружину військову до походу проти ворогів – тевтонців. Заїхав перед тим князь Данило до вправного коваля. Поклоном низьким зустрів той високого гостя.
– Кажуть, що ти мечі славні вмієш виковувати. – запитав гість.
– Не знаю, чи мої мечі чудодійні. А ось твій нікудишній, – сказав і, взявши у князя меч, зігнув двома руками та й кинув під ноги. О, це була велика образа! За такий вчинок голова на землю впасти могла.
– Як ти посмів? – скипів Данило. І вже приготувався до фатального руху. Та раптом стримався і гнів на милість повернув.
– Викуй меч, достойний слави і перемоги! Тоді, можливо, й прощу! – і поїхав. Довго чи коротко оповідка мовиться, але не забарився князь і повернувся до кузні.
– Спробуй, князю! – запропонував коваль.
Взяв Данило меч у руку. Підняв над собою і засяяла криця променем сонця. Махнув вправно, і деревце, що росло поруч, впало зрубане. Нічого не сказавши, помчав далі. Не пройшла образа. Вже в похід сурми засурмили. Рідну землю захищати треба. Військо тевтонців виявилося за чисельністю удвічі більшим. Та відважні вояки волинські кинулись у смертельну січу. Не одна голова покотилась по цій землі. Далеко чулось відлуння брязкоту мечів і щитів.
Відчайдушно бився князь Данило. – Не посоромимо землі волинської! – чути було його голос. .
– І голови не пожаліємо! – лунала відповідь над полем і ще більше додавала сили воякам. Де йшов Данило з чудо-мечем, там розступався ворожий стрій. Боялись тевтонці меча Данилового. Не витримав ворог, став утікати. Червона заграва на заході висвітлювала перемогу волинського війська.
– Слава! Слава! – лунало навколо.
Поверталися славні воїни з трофеями і радістю перемоги додому. Не забув князь коваля і повернув до кузні. Що в нагороду хочеш? Кажи, озолочу!
– За волю нашу і славу вашу я подарунків не приймаю, – гордо сказав коваль.
– Гордий ти! Але я прощаю. Меч твій ворога переміг, тут і твоя слава є.
Сів на коня. Поглянув на зелений і гарний острів й твердо наказав:
– Не знаю, як поселення це зветься. Та віднині твоїм ім’ям наречеться – Ковлем буде!
І поїхав високий гість шляхом доганяти своє військо. Кажуть, що той меч вірою і правдою до самої смерті служив Данилові. І наказ Данила був виконаний: місто до цього часу носить славне ім’я – Ковель.
Витьохкує соловейко у вишневих ковельських садах. Шумить високий очерет біля Турії.
Хто знає мову природи, той не раз почує цю правдиву історію і усміхнеться…
Довідково:
Анатолій Семенюк – поет та журналіст. Свій перший вірш він написав у 49 років. Звання “Почесний громадянин міста Ковеля” присвоєно А. Семенюку рішенням сесії міської ради №11/36 від 23 червня 2016 року. У тандемі з Миколою Гересом створено «Пісню про Ковель», що впродовж багатьох років залишається своєрідним гімном міста. Детально про А. Семенюка тут.
