«Їм завдячує світ порятунком» вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

Чорнобиль – символ мужності тисяч наших земляків, які зупинили розбурхану ядерну стихію і розповсюдження смертоносної радіації. Їх жертовність і подвиг відвели біду від прийдешніх поколінь.

14 грудня у Публічній бібліотеці вшановували учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Міський голова Ігор Чайка привітав ветеранів Чорнобиля, відзначив подяками учасників міського осередку «Союз Чорнобиль України», зокрема – вдів ліквідаторів Катерину Каштелян та Катерину Матвійчук, сини яких –  Сергій Каштелян та Іван Матвійчук з лютого 2022 року та жовтня 2022 року відповідно захищають Україну від московських окупантів. Хай береже їх доля!

Сьогодні наша нація мусить вистояти, витримати ще один виклик світового масштабу, щоб довести – українці міцніші за будь-який виклик долі, якщо гуртуються, якщо живуть майбутнім.

Зустріч продовжилась біля пам’ятника ліквідаторам аварії на Чорнобильській атомній станції поминальною молитвою за спокій їх душ.

13 грудня – 130-річчя від дня народження Миколи Хвильового

Микола Хвильовий, справжнє прізвище якого Фітільов, народився 13 грудня 1893 року на території сучасної Сумської області в селищі Тростянець у родині вчителів. М.Хвильовий уважав своїм літературним учителем Михайла Коцюбинського. Підлітком мандрував у пошуках заробітку Донбасом і півднем України.

Записався добровольцем на фронт під час Першої світової війни. Саме життя в окопах, серед солдатської маси починають формуватись його демократичні, частково й більшовицькі симпатії. Рядовий Фітільов займає активну політичну позицію та займався політичною діяльністю – він був членом полкової ради солдатських депутатів, делегатом армійського з’їзду. Саме в період військової служби Микола зближується з представниками українських національних партій, але залишається сам залишається безпартійним.

Весною 1921 року остаточно переїжджає до Харкова, де розпочинає цілком нове життя. Саме в Харкові Микола Хвильовий починає працювати в редакційному відділі Головполітосвіти. Паралельно влаштувався у видавництво “Червоний Шлях” і з головою занурюється в літературну роботу. Творчий шлях розпочав заявивши про себе двома збірками віршів — «Молодість» і «Досвітні симфонії».Свої твори М.Хвильовий писав у стилі  Імпресіонізму. А за світовідчуттям М. Хвильовий був романтиком. За своїми політичними переконаннями М. Хвильовий Український комуніст.

Був двічі одружений. Перша дружина – учителька Катерина Гащенко, народила йому дочку Іраїду, але шлюб розпався через два роки.  Згодом він одружився із Юлією Уманцевою, у якої була дочка від першого шлюбу — Любов. Хвильовий сприймав її як рідну і ніжно називав Любистком. Саме  Любові Уманцевій письменник заповів усі авторські права своїх творів. Микола Хвильовий – є основоположником нового типу прозописьма.

За його сприяння 16 січня 1922 року утворюється Всеукраїнська Федерація Пролетарських Письменників і Митців із трьома центрами в Харкові, Києві та Москві. Також він став організатором студії «Урбіно». Число «13» фатальне у житті Миколи Хвильового. Тринадцятого – він народився і помер.

У останні роки життя влада слідкувала за ним, а його квартира прослуховувалася.  Переслідування М. Хвильового і його прибічників відбулося через звинувачення у прагненні відокремити українську культуру від російської, протиставити два народи один одному. Особливо тяжко було бачити, як його друзів та однодумців арештовували та розстрілювали. Та й у країні панував голодомор 1933. Коли письменник побачив становище селян на власні очі, то вже не зміг повернутися до звичайного життя. Він пив і благав людей пробачити йому.   Відтоді навіть полювання, до якого його змалку привчив батько, зубожілий дворянин і завзятий мисливець, не розраджувало Миколу Хвильового. Насуплений, похмурий, мовчазний, великої радості він уже не зазнавав.

Життя М.Хвильового закінчилося самогубством – він застрелився у своємо кабінеті.  Прожив він лише 40 років. Самогубство було не спонтаним. Він все продумав завчасно. Передсмертні записки – їх було, очевидно, дві, написав завчасно. Одна з них дуже тепла, адресована навіть не дружині, а “золотому моєму Любистку”, пасербиці Любові Уманцевій. Друга – політична: “…За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перша за все я, Микола Хвильовий“.   

Джерело

Екскурсія до бібліотеки

Нещодавно до КЗ “Публічна бібліотека” завітали на ознайомчу екскурсію учні 9 –го класу закладу загальної середньої освіти І-ІІ ступенів №6. 

Працівниці головної книгозбірні Ковельської громади Ольга Бичковська (провідна бібліотекарка відділу обслуговування) та Ірина Малиновська (провідна бібліотекарка Інтернет-центру)  ознайомили учнів із правилами користування бібліотекою, фондами абонементу та читальної зали, розповіли про Інтернет-центр, офіційний сайт бібліотеки, сторінки у соцмережах Фейсбук та Інстаграм і про різноманітні 

послуги бібліотеки:

Вечір пам’яті Євгена Сверстюка

У небесному літописі України навічно записано ім’я Євгена Сверстюка – мислителя, філософа, письменника, правозахисника, одного з когорти мужніх, які стали на двобій з московською імперією за рідну землю, мову, за людську гідність. Історія України ХХ століття — це також і історія боротьби, самопожертви і творчості Євгена Сверстюка. Від виступу проти дискримінації української культури 50-х – 60-х років – і до Ініціативи 1-го грудня, спрямованої на відстоювання свободи і людського духу, Євген Олександрович для мільйонів українців був і залишається взірцем Людини і Громадянина.

Лише через роки й десятиліття, вже у незалежній Україні, прийшли до українського читача його книги, в яких Євген Сверстюк повертає слову його божественну суть і покликанням яких є поновлення віри в наших душах – після десятиліть комунізму і атеїзму. Серед них – «Блудні сини України» – книга про глибоку духовну кризу пострадянського суспільства. Відродження починається з почуття гідності, наголошує письменник і навертає нас, «дітей розореного дому», до істин, дорогу до яких загублено за роки колоніального мислення, до правічних джерел, християнської традиції.

Думки Євгена Сверстюка актуальні й сьогодні: «Тоталітаризм сидить в нас і може бути в цьому сенсі для нас загрозою. Чому він нам загрожує? До демократії треба підійматися кожному з великою відповідальністю. Це гідність кожного і це активність кожного. А до тоталітаризму легко опускатися, бо це вічна претензія, що хтось винен, а потім це покірне виконання того, що «я не міг інакше» чи «я так, як усі». Оце і є тоталітаризм. Він не дідько з рогами, він існує як форма суспільної пасивности. З людей роблять юрбу. Тоталітаризм – це одна з форм знелюднення людини і деформації особи. А суть нашого життя в тому, щоб формувати особу, яка не приймає певної системи, яка чинить опір за законами гідности і правди. І ця особа впливає відповідно на вашу дитину, на ваших друзів.

Не треба думати, що нічого я не значу. Значите! Для тих людей, які дивляться на вас, ви дуже багато значите! Люди дивляться, як можна і як треба – все життя дивляться, всі віки дивляться! Все будується на прикладі, на наслідуванні. Один в полі воїн — це перше гасло кожної людини, кожен має бути воїном і воювати там, де може бути успішним і не перекладати свою роботу на інших».

Вечором пам’яті Євгена Сверстюка читацька спільнота, учнівська молодь вшанувала 95-ту річницю від дня народження великого українця, який залишив нам яскравий життєвий приклад і мудрі духовні дороговкази. На захід прибув із Луцька письменник і книговидавець Андрій Криштальський, якого пов’язували з Євгеном Сверстюком багатолітні творчі і дружні взаємини, автор книги спогадів про нього, видавець його творів.

8 грудня – 160-річчя від дня народження Бориса Грінченка

Усе своє недовге життя, лише 47 років, Борис Грінченко невтомно працював задля української культури. Він – автор «Словаря української мови”, багатьох підручників, один із організаторів товариства «Просвіта», активно боровся за право викладати українську мову в школах.

У старших класах гімназії Борис Грінченко підтримував зв’язок із гуртком революціонерів-народників, за що був ув’язнений. Цей арешт мав свої сумні наслідки: набута у в’язниці хвороба легень (туберкульоз), яка врешті стала фатальною, відчуження родини, наляканої вільнодумством сина, заборона продовжувати навчання в університеті. Проте посилено займаючись самоосвітою, Борис Дмитрович у 1881 р. успішно склав екзамен на народного вчителя.

Понад 10 років свого життя письменник віддав учительській праці. Особистим Євангелієм для Грінченка був “Кобзар” Шевченка. Вперше цю книгу він прочитав у 13 років. Твори Шевченка надихнули його на віршування українською мовою, попри те, що у сімʼї розмовляли російською. Знав Борис Грінченко німецьку й французьку мови, а пізніше — чеську, польську, вивчав норвезьку. В останні роки вивчав італійську, навіть розпочав роботу над українсько-італійським словником. Всі мови він вчив самостійно.

Улюбленими письменниками Б.Грінченка були Шіллер і Гейне. Борис Грінченко разом із дружиною збирали книги. Їхня бібліотека налічувала більше шести тисяч книг переважно наукового змісту. Сучасники згадували про нього як надзвичайно настирливу, наполегливу, вимогливу людину як до себе, так і до інших. Працювати з ним і дружити було дуже нелегко: підганяв інших до праці. Друзі називали Генералом. Борис Грінченко одружився двадцятирічним юнаком (1883). Доля звела його на літніх учительських курсах у Змієві на Харківщині з учителькою Марією Гладиліною, майбутньою письменницею Марією Загірньою. Борис надзвичайно високо цінував і кохав Марію, вона була для нього не тільки дружина, а й “вірний товариш”. Доля відвела їм лише 28 років спільного життя.

Він завжди захоплено розповідав про доньку Настуню, яка весело щебетала до нього літературною українською мовою. Справді, у цій родині панувала любов. Грінченко був прекрасним батьком, у вихованні доньки Насті виявлявся його педагогічний хист. Видавав для маленької доньки ілюстрований журнал «Квітка», де  писав коротенькі оповідання, вірші, загадки і невеличкі науково-популярні розповіді. Борис Грінченко виховував доньку, не приховуючи від неї реалій життя. Настя бачила, як гірко й важко живеться олексіївським селянам, що ледь зводять кінці з кінцями.

Дбав Грінченко й про те, щоб донька отримала найкращу освіту. Після закінчення гімназії у Києві, Настя Грінченко вирушила до Львова, де записалася на філософський факультет і слухала лекції професорів Грушевського, Колесси, Студинського. Грінченки теж були досить гостинними людьми. Свого часу в них гостювали відомі діячі української культури: Т. Зіньківський, І. Липа, В. Самійленко, М. Чернявський та ін. В Олексіївці письменник проводив вечірні читання для дорослих. Через усе життя подружжя Грінченків, об’єднане злагодою і невтомною працею задля України, пронесло велике почуття любові й зберегло його до останнього подиху. Без Бориса Марія жила працею ще 18 років. У ці роки перевидавала твори свого чоловіка, захищала його чесне ім’я від нападок.  

Джерело

Тематична розкладка книг у відділі  абонементу