Зауважте: подія відбудеться 24 листопада 0 19.00 в Інстаграмі на сторінці видавництва “Наш формат” – @nashformat.ua
Сьогодні ми вшановуємо Героїв Небесної Сотні та всіх українських воїнів, які беруть участь у війні на сході держави, усіх тих, хто власним життям, своєю жертовністю демонструють щире прагнення українців жити у вільній, демократичній і суверенній державі. Усі вони залишаються в пам’яті народу назавжди, стають гордістю й прикладом для майбутніх поколінь.
___________________________________________
Тематична виставка в читальній залі бібліотеки
Хай буде мирне небо над українською землею, добробут й родинна злагода у наших домівках, не згасає віра в щасливе майбутнє Української держави.
Європейські підліткові книги, книжки про відомих українців і… ще сила-силенна нових видань різних жанрів отримала наша книгозбірня у жовтні.
17 листопада 1921 року у рамках Другого зимового походу відбувся бій Волинської групи війська УНР з червоноармійськими підрозділами, що чисельно переважали. Частина українських військ потрапила в оточення поблизу села Малі Міньки Овруцького повіту Волинської губернії.
Сотник артилерії Григорій Рогозний у своїх спогадах пізніше напише: «Настало пекло. Це вже не був бій маневрової війни. Це була різня. Пощади не було. Повстанці, опинившись у цьому колі смерті, билися по-геройськи… Поранений Михайло Білинський, колишній міністр морських справ України, з воза розстрілявши з браунінга кількох червоноармійців, останню кулю пускає собі»…
Михайло Іванович Білинський (Білінський), згідно з архівними документами, походив з дворянської родини. Здобув блискучу освіту: опанував арабську, вірменську, перську, турецьку, татарську, грузинську мови. 1914 року, з початком Першої світової війни, його мобілізують на військову службу й направляють на Балтійський флот. А з початком революційних подій у Петрограді Білинський включається в активне громадське і політичне життя. Разом з лейтенантом Святославом Шрамченком він організовує Український військово-морський революційний штаб Балтійського флоту, який об’єднав моряків-українців (тоді їхня кількість становила близько 12 тисяч осіб). Через обмін особовим складом з іншими кораблями їм вдалося українізувати крейсер «Світлана» та ескадронні міноносці «Україна» й «Гайдамак». 12 жовтня 1917 року на цих кораблях було піднято українські синьо-жовті прапори. Згодом їх планувалося перевести до складу Українських військово-морських сил, однак цьому завадило захоплення влади більшовиками.
Михайло Білинський увійшов в історію морським міністром, який зміг оперативно налагодити роботу відомства, став видатним організатором української морської піхоти та героєм Другого зимового походу Армії УНР.
Підняття прапорів на кораблях Балтійського флоту викликало великий резонанс на Чорноморському флоті. Того ж 12 жовтня були піднятті українські національні прапори на лінкорах «Воля», «Георгій Побідоносець», панцернику «Потьомкін» (який перейменовують на «Борець за свободу») та інших кораблях.
Михайло Білинський їде до Києва, де активно залучається до розбудови української держави. 26 грудня 1918 року його призначають Міністром морських справ УНР, а згодом наказом Головного отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри присвоюють військове звання контрадмірал.
На посту міністра Білинський розпочинає активну законотворчу роботу щодо створення правової й організаційної бази національного флоту, намагаючись таким чином за допомогою міжнародного права повернути Україні і флот, і його бази. Наказує командувачу українським флотом В’ячеславу Клочковському підняти на всіх кораблях попередньо затверджені законом УНР Військово-морські прапори України. У січні 1919 року вводить у дію «Закон про гардемаринську школу» й організовує її роботу в Миколаєві, а згодом у Кам’янці-Подільському. Спеціальним законом затверджується структура Морського міністерства й Генерального штабу, створюється технічне, будівельне, гідрографічне, судове й санітарне управління. У Миколаїв було направлено кошти на завершення будівництва нових кораблів і погашено борги перед суднобудівниками. На підставі «Закону про флот» Директорія УНР 25 січня присвоїла українські назви кораблям: дредноут «Соборна Україна», легкі крейсери «Гетьман Богдан Хмельницький», «Гетьман Петро Дорошенко», «Тарас Шевченко». Ескадрені міноносці дістали назви «Київ», «Батурин», «Чигирин», «Львів», «Іван Виговський», «Іван Сірко», «Петро Могила», «Іван Котляревський», «Кость Гордієнко», «Мартин Небаба», «Іван Підкова», «Пилип Орлик».
1 лютого 1919 року флот Антанти зайняв Херсон, 2 лютого — Миколаїв, остаточно відрізавши УНР від Чорного моря. А вже 3 лютого під натиском Червоної армії уряду Петлюри довелося залишити Київ.
Михайло Білинський розпочинає формувати полки морської піхоти. Перший з них було укомплектовано на Галичині з колишніх моряків цісарського Адріатичного флоту, але їхня кількість виявилася недостатньою, тому Білинський почав заохочувати до цієї справи молодих сплавників лісу з карпатських річок, котрі стали основою 1-го Гуцульського полку морської піхоти.
24 квітня 1919 року Білинський, не згодний з політикою, яку проводила Директорія, подав у відставку з поста морського міністра і, на його прохання, був призначений командиром створюваної дивізії Морської піхоти. 24 липня 1919 року в Кам’янці-Подільському Білинський розпочинає формувати 2-й полк морської піхоти, а згодом у Бродах — і 3-й полк. Новостворена дивізія морської піхоти була відправлена під Волочиськ проти Червоної армії.
З морськими піхотинцями він перебував на передовій до кінця року, з ними ж рушив у Перший зимовий похід армії УНР. Був інтернований з армією УНР у Польщі. Згодом бере участь у Другому зимовому поході армії УНР 1921 року. 2 листопада призначений начальником постачання Повстанської Армії.
З метою вшанування пам’яті видатного військового діяча Президент України своїм Указом від 5 червня 2019 року присвоїв почесне найменування 36-й окремій бригаді морської піхоти Командування морської піхоти Військово-Морських Сил ЗС України «імені контрадмірала Михайла Білинського».
Михайло Білинський увійшов в історію морським міністром, який зміг оперативно налагодити роботу відомства, став видатним організатором української морської піхоти та героєм Другого зимового походу Армії УНР.
З метою вшанування пам’яті видатного військового діяча Президент України своїм Указом від 5 червня 2019 року присвоїв почесне найменування 36-й окремій бригаді морської піхоти Командування морської піхоти Військово-Морських Сил ЗС України «імені контрадмірала Михайла Білинського».
Українська революція 1917—1921 років повернула нашу батьківщину на мапу світу. Після століть бездержавності українці створили незалежну національну державу, яка мала територію, кордони, символи, власний парламент, уряд, військо, академію наук, гроші, мову, міжнародне визнання Української Народної Республіки.
Вперше після століть бездержавності відбулося об’єднання в одній соборній державі східних і західних українських земель. Нинішні символи України — синьо-жовтий прапор, тризуб, гімн “Ще не вмерла Україна” обрані державними ще тоді.
Що таке Українська революція?
Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. Проте вона стала самодостатнім історичним явищем із самобутніми специфічними рисами. Революція носила характер національно- та соціально-визвольний. Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що зазнала еволюції від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення необхідності утвердження власної державної незалежності.
Українська революція має чіткі хронологічні рамки. Її нижня часова межа пов’язана зі створенням у березні 1917 року Української Центральної Ради (далі – УЦР) на чолі з Михайлом Грушевським. За короткий час вона перетворилася з представницького органу українського громадського руху на повноцінний парламент Української Народної Республіки (далі – УНР).
Верхня межа Української революції – жовтень–листопад 1921-го, коли масовий антибільшовицький повстанський рух ослаб після поразки Другого Зимового походу армії УНР.
У ході революції український народ уперше в ХХ сторіччі створив незалежну національну державу, яка у формі різних утворень мала всі ознаки незалежної держави: територію, кордони, символи, органи влади, військо, гроші, мову. Вперше після століть бездержавності відбулось об’єднання в одній соборній державі східних і західних українських земель.
Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах країни розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.
Досвід самостійної соборної України відіграв вирішальну роль у подальшій визвольній боротьбі Українського народу. Розуміння здобутків революції та усвідомлення причин її поразки має стати важливим уроком для сучасної розбудови незалежної України.
Термін “Українська революція” був уведений в обіг самими учасниками подій. Таке означення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка й інших діячів доби. Радянська історіографія викорінювала цю дефініцію, й на події в Україні поширювала поняття “Велика Жовтнева соціалістична революція” та “Громадянська війна”. Усе, що не вписувалося в рамки “генеральної лінії партії”, подавалося як “контрреволюційне” та “буржуазне”. Водночас українські історики в діаспорі досліджували Українську революцію 1917–1921 років. Роботу продовжили вітчизняні науковці в незалежній Україні.
Етапи революції 1917–1921 років
Українська революція має три етапи:
Тематична розкладка літератури в читальній залі бібліотеки
1. Сергій Єфремов: “Добре оборудована і поставлена українська школа далеко, безмірно більше може дати для справи політичної автономії, ніж сотні найкращих демагогічних трактатів. Кілька поколіннів, переведених через рідну школу, дадуть таку міцну й непохитну відпору до наших політичних демагогів, якої не створити всякими гострими заходами”.
2. Михайло Грушевський “Кінець московської орієнтації”: “Перше, що я вважаю пережитим і віджитим […], се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць і кінець кінцем присвоєна собі значною частиною українського громадянства. Вона була підірвана російською революцією, що ослабила той московський примус… Ну а війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над сею ідеологією, розв’язала всякі моральні вузли, яких-небудь очах ще могли зв’язувати Українця з московським громадянством… Я вважаю таке визволення від “песького обов’язку” супроти Московщини надзвичайно важним і цінним”.
3. Симон Петлюра “Відозва до українських солдат”: “Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з’єдинені всі за одного і один за всіх”.
4. Володимир Винниченко “Відродження нації”: “Центральна Рада мала служити переважно національним центром, вона мала завдання зібрати всі сили, які мало українство, тими силами привести маси до національної свідомості… спіраючись на це, творити соціальні перебудову в відповідних наших, національних формах”.
5. Євген Чикаленко “Щоденник”: “Недавно бувши в Грушевського, доводив йому, що Україну треба будувати на середньому землевласникові, що має від 15 до 150 десятин землі, бо це єсть найпевніший, найздоровіший елемент на селі. Великі землевласники та городяни чужі нам: або росіяни, або поляки. Грушевський впадає в крайність в соціялізацію землі. Це вносить незадоволення в верстви, що мають більше 10–15 десятин землі, і тішить сільську голоту, бо наче досягає її ідеалу рівності. Але ця рівність погубить нашу державу, бо селяни, живучи на дрібних кавалках, не зможуть розвинути сільської промисловості, але й не дадуть робітника для фабричної. В результаті наші городяни і селяни муситимуть купувати все за кордоном, не маючи хліба на вивоз навіть в свої міста… На мою думку, треба дозволити вільний продаж землі, встановивши якийсь максимум, більше якого не можна купувати. Тоді земля швидко перейде в руки тих, яким вона дійсно потрібна, хто дорожить і любить її, а ота “пролетарія” піде собі на фабрики і заводи, бо все одно всім не можна ж хлібопашить”.
6. Дмитро Донцов “Підстави нашої політики”: “Перший Універсал видано під натиском мас, третій – внаслідок упадку уряду Керенського, четвертий – знову проти волі Ради. Мир у Бересті Литовському і закликання німців так само були вимушені. У зовнішню політику не внесла Рада ніякої організуючої, ясної для маси ідеї. У політиці внутрішній вона обмежила своє завдання до гальмування революційної енергії пробудженого націоналізму. Безперестанно оглядаючись на Петербург, вона відучувала маси дивитися на Київ як на осібний центр політичної волі… Природа любить економію: коли Україна устами своїх революціонних провідників хотіла робити те саме, що й Росія, то виявилося, що публіка воліє оригінал, а не кепський плагіат”.
7. Євген Чикаленко “Щоденник”: “Взагалі трагічне становище українського народу; і коли його поривання до організації своєї держави не здійснять тепер, то доведеться, як і полякам, ще ждати на другу мирову війну, після якої вже напевне прийде черга і на українську державу. Як воно не складеться в близькім часі, а сьогоднішнє з’єднання України в одну державу після 700-літньої розлуки єсть величезної ваги річ”.
8. Михайло Грушевський “Спомини”: “…19 березня відбулася українська маніфестація. Своїм грандіозним характером, своїм одушевлінням, своїм ентузіазмом вона перейшла всі наші сподіванки. В ній узяли участь понад сто тисяч людей… Українська маніфестація була переломним моментом в розвитку українського руху в Києві”.
9. Михайло Грушевський “Спомини”: “Центральна Рада, створена у Києві з представників усіх київських верств і доповнена делегатами організацій позакиївських, уже тепер, в своїм тимчасовім складі є признаним усім свідомим українством центральним українським урядом. З’їзд має дати йому останню форму, вибрати його в постійнім уже складі … одним словом, привести в систему і порядок всеукраїнську національну організацію”.
10. Микола Голубець “ХХ-ліття українського мистецтва”: “В 1917 р. повстала в Києві, начебто з нічого – Українська Академія Мистецтв. Несподівано й неждано для ширшого загалу найшлися для неї вчителі, а поміж ними такі величини, як ґеніяльний ґрафік Ю. Нарбут, європейської міри маляр О. Мурашко, творець нового монументального малярства М. Бойчук, а далі браття Кричевські, пейзажист Бурачек і цілий ряд інших, про яких відношення до мистецтва, а головно до українського мистецтва, за малими виїмками, не було серед громадянства хоч би й приблизного уявлення. Для загалу громадянства, виключаючи втаємничених, було це об’явлення, одушевляючий результат – української революції”.
