Григорій Сковорода: 300 років вільний
3 грудня виповнюється 300 років від дня народження українського філософа, просвітителя-гуманіста, поета, а багато хто додає: і містика – Григорія Сковороди.
Дослідники життя і вчення Григорія Сковороди сходяться на тому, що йому якимось чином вдається залишатися близьким і сучасним для нових поколінь, попри те, що вже змінилися кілька епох. У кожній новій генерації знаходяться люди, які мають Сковороду «за свого», люблять його як друга і шанують як учителя.
Ким є для українців Сковорода? Яким його бачить кожен із нас? Адже кожен із нас мабуть про нього щось чув та щось знає? Ось це «щось» – яке воно?
Сковорода був мандрівним філософом, напевно, скаже більшість. Він ходив від одних заможних господарів до інших, не цураючись при цьому розмов із простими людьми на вулицях, базарах та біля церкви чи монастиря, сповідуючи повсякчас свою філософію.
(натисніть це посилання щоб дивитися відео)
Яку філософію? «Філософію серця», – скажемо ми. І взагалі він був простим, не мав статків, не дуже полюбляв офіційну владу та офіційну церкву, натомість цінував щире людське спілкування та любив і неймовірно добре знав Біблію. Справді, Сковорода сам себе навіть у зрілому віці бувало називав «студентом богословія». Бо повсякчас пізнавав себе, світ, людей, Бога та ділився цими пізнаннями з іншими, інколи посвяченими ним у глибину цих знань, як товариш усього його життя Ковалінський, а інколи – ні, як якийсь черговий губернатор, що прагнув мати розмову зі Сковородою, розчувши поголос про його мудрість.
(На фото: розкладка нової літератури до 300-річчя від дня народження Григорія Сковороди з фонду читальної зали. Рекомендаційний список можна переглянути за посиланням)
Тобто, Сковорода був не тривіальним, особливо як на той час. Не такий, як всі. І ось це «не такий, як всі» мабуть і є головним маркером сприйняття Сковороди більшістю українців. З академічними знаннями, але без академічних зобов’язань, з високим пізнанням Біблії, але без високого церковного сану, зі зв’язками у владних колах, але без жодного бажання самому стати частиною цих кіл. Волелюбний, впевнений у своєму погляді на світ і непідлеглий нікому. Тобто, дуже по-українськи «собі на умі».
Що українського було у Сковороди? Все! Любов до свободи, любов до самої України як природи, як світу, як свого серця. Зрештою, мова! Філософ Мирослав Попович писав, що у сковородинівські часи у старій Україні було, так би мовити, три мовних рівні. Високою мовою була «словенороська» або церковнослов’янська або книжна староукраїнська мова, як ми частіше говоримо зараз. Це була мова богослужінь, церковних та, поруч з латиною, наукових книг. Однак була ще мова канцелярій, яка мала велику кількість вкраплень із живої народної мови і яку академік Попович називає «вже не словенороською, а «простою мовою»: цією мовою писали «і це була якщо не «висока», то «середня» мова». Повсякденна ж народна мова належала до «низької», некодифікованої та ненормованої стихії».
Саме «простою мовою», як зазначає М.Попович, писав Сковорода, інколи сам називаючи свою мову «малоросійською». А там, «де діяла напівнормалізована «проста мова», водночас здійснювалося і мовно-культурне самовизначення українців як спільноти, відмінної від усіх інших, у тому числі і від росіян».
У цьому «мовно-культурному самовизначенні» взяв активну участь і Сковорода, густо пересипаючи книжну мову своїх творів живою народною мовою українців, яка тоді ще не стала мовою високої літератури та науки з причин цілком об’єктивних, але свій шлях до цього вже невблаганно торувала. До речі, як зауважує професор Леонід Ушкалов, спираючись на свідчення Федора Луб‘яновського та Михайла Ковалінського, у побуті філософ «говорив по-українському».
(натисніть це посилання щоб дивитися відео)
Звісно, Сковорода не міг не спілкуватися народною мовою, бо часто серед того народу був. І хоч він побував у обох імперських столицях – москві та петербурзі, у молодості декілька років подорожував країнами Європи, все одно, Україна, її природа, люди, можливість справжнього усамітненння та самозаглиблення лише на тлі її пейзажів, незмінно приваблювали філософа. «Кружляння» між Києвом, Переяславом та Харковом, Києво-Печерською Лаврою та великими й малими монастирями, переяславським та харківським колегіумами, палацами великих поміщиків та відлюдними пасіками у глибинці, ось ця Україна повсякчас присутня навколо та всередині Сковороди, дихає на нас бароковою пластикою зі сторінок його творів та дає відчути дух тієї старої України, що жила ще залишками козацької свободи, пам’ятала про Братства, прагнула освіченості, релігійних і світських реформ та ще досі переймалася окультуренням російської імперії.
Чи відчував Сковорода Україну як свою Батьківщину, як свою найголовнішу, інтимну, справжню землю? Чи може мав якийсь пієтет до великороського «отечества»?
Очевидно, що Сковорода міг лишитися і у петербурзі, і у москві, міг лишитися при царському дворі співати чи філософувати або, з огляду на великі таланти, згодом стати настоятелем будь-якої із Лавр. Але не лишився і не став. Хоч його скрізь прагнули та хотіли його вченості. Як свідчив Ковалінський, щоб він лишився «при них» хотіли і намісник Троїцько-Сергієвої Лаври «многоучений Кирило», і Єпископ Білгородський Іоасаф Миткевич, який прагнув, аби Сковорода «прийняв монашеський стан, обіцяючи довести його швидко до сану високого духовенства», і харківський губернатор Щербінін, і настоятель Китаївської пустині Іустин та й багато інших.
Сковорода не хотів лишатися на росії, бо не міг довго «без любої йому України», а значить і не прагнув життя та щастя у «великороських» землях. Однак він не хотів надовго лишатися й у будь-яких навіть українських місцях, хоч вони були милі йому природою, можливістю усамітнення чи добрим колом спілкування. Головно через прагнення свободи, переміни місць та любов до мандрів «любою Україною». Ось у цій любові до свободи мабуть і є найбільша «українськість» Сковороди. Бути близьким до церковних ієрархів, але байдужим до свого місця у церковній ієрархії, знати багатьох місцевих «бонз» та можновладців, але бути байдужим до спокус влади, мати можливість через науку, викладання, потенційне професорське звання чи й у інший спосіб мати добрі статки, але бути байдужим до них – ось це справжній Сковорода. Саме у цьому суть його знаменитої епітафії, яка насправді є найточнішою само-оцінкою Сковороди: «світ ловив мене, але не впіймав».
Мирослав Попович вкрай влучно зауважив, що головним у житті та філософії Сковороди була «зухвала незалежність особистості». Блискуче, правда? Адже мабуть це саме те, що ми відчуваємо у Сковороді та його спадщині як українці зараз.
Справді, йому не вибачали його свободи. Його, як сказали б зараз, хейтили ті, хто був жорстко у системі – владній, церковній, освітній, навколоосвітній, будь-якій, що вимагала покори. А Сковорода був уособленням якраз непокори: тихої, ввічливої, смиренної, інтелектуальної, але непокори! Тому значною мірою він став предтечею усвідомленого прагнення тієї особистої та національної свободи, яку здобували українці вже у прийдешніх століттях, адже життєвий шлях мислителя засвідчив: людина може жити своє життя вільно та непідлегло навіть в умовах тиранічної імперії.
Таким чином, Сковорода, унаслідок пізнішого осмислення його спадщини та житєвого шляху, поступово ставав взірцем для багатьох освічених людей в Україні. А завдяки популяризації його постаті у XIX ст Кулішем, почасти Шевченком (і не тільки ними), а у ХХ ст та у наш час практично усіма класиками української літератури та філософії, ось цей «чин свободи» Сковороди став знаковим та емоційно відчутним вже для багатьох українців.
Дивовижно, але інший великий український філософ – Мирослав Попович, задовго до Революції Гідності написав: «Філософія Григорія Сковороди – це філософія ГІДНОСТІ як основної засади життя». І люди на українському Майдані стояли саме за Гідність як основу особистого та суспільного життя. Тому цілком закономірно, що російські окупанти у безсилій люті у травні цього року розстріляли саме Музей Сковороди на Харківщині та місце його упокоєння: вони цілили ракетами у Сковороду як в уособлення нашої колективної української гідності.
Однак у своєму невігластві їм не дано пізнати: Григорій Савич ось уже 300 років вільний. При житті і по ньому. Від народження й назавжди. Бо ж у цьому і є справжня суть його філософії: бути вільним.
