Життя, розірване системою, але не зламане: пам’яті поліського поета Івана Колядюка
7 жовтня — день пам’яті нашого земляка, українського поета-романтика, журналіста та патріота Волині Івана Колядюка (1939–2000).
Народжений на хуторі Коляда поблизу села Підгір’я, він змалку ввібрав красу й поетичність Поліського краю. Обдарований від природи юнак самотужки змайстрував справжню скрипку з пенька, навчався в Камінь-Каширському та Луцькому педучилищах, викладав літературу й музику на Камінщині.
Згодом були навчання на філфаку Київського університету, плідна журналістська праця у виданні «Молодь України», видавництві «Наукова думка» та агентстві РАТАУ, а також понад 200 опублікованих статей, нарисів, казок та віршів. У 1965 році світ побачила його перша й єдина за життя збірка поезій «У Мавчинім краю». В бібліотеці с. Щедрогір Ковельського р-ну зберігаються фонди Івана Колядюка.
Іван Колядюк був щирим патріотом, відкритими словами захоплювався українською історією, постаттю Мазепи та національною символікою. Така україноцентрична позиція не лишилася поза увагою радянських спецслужб. На початку 1970-х років молодого й перспективного митця піддали репресіям за жорстокою технологією «каральної психіатрії». Попри примусове «лікування», заборону писати, отриману інвалідність та вимушену ізоляцію, поет не зламався — він продовжував творити «до шухляди», зберігаючи совість, любов до України та людську гідність.
Іван Якимович відійшов у вічність 7 жовтня 2000 року. На його могилі на Житомирщині висічено козацький хрест як символ незламності українського духу.
Світла пам’ять поетові-волинянину, чиє слово живе й проростає крізь роки.
Поетичні рядки Івана Колядюка зі збірки “У Мавчинім краю” (1965р):
***
Волинь – не тихий і забутий гай,
Де ти ожиною поколеш стопи,
Волинь – то Лесі Українки край,
Середина зеленої Європи.
(З поезії «Середина Європи»)
***
Я не блудний син свого народу,
На кривих стежках не заблукав.
Маю совість, незрадливу й горду,
Не ховаю срібняки в рукав.
(З поезії «Я не блудний син»)
Образ Тараса
Твоє чоло –
То небо України,
Високе небо з буревієм дум,
Із тьохканням вишневим, солов’їним,
В якім бриніли і відрада, й сум.
А твої брови –
То гнівливі хмари.
З-під них метались блискавки в імлі,
Мов гайдамацькі вогняні шаблі –
І корчилися круки-яничари.
Твій голос –
Волі клекіт неспокійний,
Співзвучний грому – клекоту Дніпра.
Через віки, кленучи бойні-війни,
Він зватиме на бій
В ім’я добра.
А твоє серце –
То гора Чернеча.
Від неї йде тепла підземна лава
До серць Миколи, Айри, Броніслава,
Щоб не скувала Землю холоднеча.
Осінні роздуми
I
Лепешник понад рікою мокрий
Стьожками листків залопотить —
То на крижня тренувальний покрик
Гурт качиний зануртує вмить.
Вибравши ставний стіжок отави,
На тонкій тростиночці ноги
Мріє чапля;
тужить, що небавом
Проячить понад сумні луги:
— Прощавайте, рідні береги…
II
В лісі змовкли гамори пташині,
Мов розсипчастий дитячий сміх.
Згибли мармеладки на ожині,
Лист холодний видолами зліг.
Життєдайні, животворні соки:
Розгорни росисті моріжки —
Там прикрились від зіркого ока
Бриликами свіжими рижки.
