Календар пам’ятних дат

02.01.2017 о 11:29 | Категорія: Новини

2 січня – 175 років від дня народження П. А. Косача (1842–1909) – українського громадського діяча, батька Лесі Українки

%d0%ba%d0%be%d1%81%d0%b0%d1%87_%d0%bf%d0%b5%d1%82%d1%80%d0%beПро батька Лесі Українки – Петра Антоновича Косача – докладні й теплі спогади залишила його дочка Ольга Косач-Кривинюк. Народився Петро Антонович 20 грудня (ст.ст.) 1841 року в місті Мглині на Чернігівщині у родовитій дворянській сім’ї, яка вела свій початок начебто з часів сербського намісника Боснії й Герцеговини Стефана Косача. Мати Марія Степанівна з Черняхівських померла 3 листопада 1848 року. Відтоді Петро ріс і виховувся під опікою тітки Параски Степанівни, старшої сестри матері. Вона мала у Мглині пансіон для дівчат, який давав вихованкам трикласну освіту. Саме в цьому пансіоні він здобув початкові знання, а потім навчався у Чернігівській гімназії. Мав неабиякі нахили до точних наук, історії та літератури. Його учителем словесності був відомий український байкар Леонід Глібов. Твори свого наставника Петро Косач дуже любив, пам’ятав усе життя і при різних нагодах декламував, зокрема для своїх дітей.

(Повну біографію читайте за даним посиланням)

 Будучи членом української “Громади”, П. Косач одночасно працював у недільних школах Києва. Найкращими рисами його характеризували діти, дружина, знайомі сучасники. Він понад усе цінував людську гідність, був людиною високоінтеліґентною і високоосвіченою. Серед свого товариства прославився ще й як майстер тонкої іронії та сарказму. Його влучні фрази, характеристики знайомих, навіть окремі слова, ставали афоризмами, довго повторювалися з посиланням на їх творця: “Старий Косач казав…”

Петро Косач добре знав світову літературу, був першим критиком і цінителем творів дружини (Олени Пчілки), дочки (Лесі Українки), сина (Михайла Обачного), невістки (Грицька Григоренка), фінансував більшість їх видань, а також українські періодичні часописи, альманахи. Хоча Петро Антонович усе своє свідоме життя був тісно пов’язаний з українськими культурно-громадськими справами, проте українською мовою досконало не володів, лише послуговувався окремими виразами, словами, принаймні в усному мовленні. У листуванні до рідних часто вживав українські уснопоетичні звороти, приказки, прислів’я, зокрема, дружину любовно називав “моя любка”, “моя голубка”, “моя милая”, “милая Олічка-ластівочка”, “моє зозулятко”, “моя гулічка Олесічка”, “милая люнічка”, “серденятко Олю”, “моя кохана”, “голубочко сизая”, “сонце Олесю”, “моя Олесічка-ясочка”, “моя зіронька”, “моя вінозірочка” тощо. Сучасники з приводу його мови говорили, що він був “занадто чернігівець”, аби розмовляти по-українськи. Це, звичайно, був жарт. Тут слід відзначити той фактор, що П. Косач ще в роки навчання у гімназії мав проблеми з вивченням мов, за все своя життя не засвоївши жодної з іноземних. Його дочка Ольга у своїх мемуарах, підкреслюючи виняткову подібність у всьому батька й Лесі, акцентувала увагу на такій відмінности: батько мав неабиякі здібности до точних наук і відсутність елементарного чуття до мов, а Леся – навпаки.

У своїх спогадах Ольга Косач-Кривинюк подає характеристику батька як людини бездоганно принципової, з “виключною силою волі”, і водночас ніжної, лагідної, делікатної, з широкою ерудицією, високим інтелектом. Мемуаристка торкається перш за все взаємовідносин батька і Лесі, лишаючи поза увагою ширші – родинні. Петро Антонович був, як на ті часи, людиною досить забезпеченою. Про це свідчить формулярний список про службу, складений у 1899 році. На той час він мав родовий маєток у Чернігівській губернії, а також маєток у Колодяжому (471 десятину) і на Полтавщині відносно невелику садибу (100 десятин), яка належала його дружині. Щорічна службова зарплата П.А.Косача становила 2 500 крб. До того ж він був дбайливим господарем, давав добрий лад усім своїм землям. Однак майже всі чималі кошти (окрім тих, які йшли на утримання сім’ї) він віддавав на українські громадські справи. До того ж усім п’ятьом дітям батьки дали вищу освіту, а Лесі старанну приватну, дуже коштовну. Він не шкодував коштів і на утримання тих великих літніх “колоній”, які щороку приїздили до Колодяжного, а згодом і до Зеленого Гаю, адже розумів, що для розвитку дітей необхідне відповідне оточення і спілкування. В оселях Косача на Волині й на Полтавщині знаходили притулок друзі його дітей, родичі, українські громадські діячі, письменники. Петро Антонович допомагав матеріально своїй сестрі, Олександрі, яка рано овдовіла, лишившись з двома синами.

Петро Косач дуже любив усіх своїх дітей, але, за спогадами дочки Ольги, “особливо був ніжний до Лесі”, “любив і шанував її завжди безмірно”. Листи батька пройняті тривогою за здоров’я найстаршої дочки, за її невдачі, і радістю з приводу письменницьких успіхів.

Воістину Петро Антонович Косач жив і трудився для сім’ї, переймався її інтересами, уболівав за її справи. Розумів порухи душі кожної дитини. Коли Олена Пчілка у часи матеріальної скрути (рубіж 1897-1898 рр.) поїхала до хворої самотньої Лесі в Ялту, щоб розвіяти депресивні настрої дочки, Петро Антонович лише підтримав цю незаплановану і непередбачену фінансовими розрахунками подорож дружини.

Усього себе Петро Косач, як і його дружина, віддавав на вівтар родинного дому-храму. Виросли діти, повідлітали з родинного гнізда, дружина поринула в громадсько-видавничі справи у Києві, і Петрові Антоновичу доводилося нераз довго перебувати насамоті в родинному Колодяжненському маєтку. Ці роки були найтяжчими для нього, бо не мислив свого існування без близьких людей поруч.  А іноді йому доводилося робити неймовірні зусилля над собою, щоб не кинути все й поїхати до родини: “…Мне нужно было вчера употребить большую силу воли, чтобы не поехать с курьерским в Киев; где один вид тебя й детей успокаивает…”

Восени 1908 року в Ялті батько востаннє бачився зі своєю дочкою Лесею. Неохочий до подорожей, тяжко хворий, він все-таки зважився на поїздку.  А 2 квітня наступного року помер від сердечної недуги. Іван Франко, який саме тоді перебував у Києві, прийшов віддати останню шану людині, яка всім своїм життям служила Україні – скромно, непомітно, але самовіддано й щиро. Гіркі сльози жалю котилися по щоках Каменяра, спадали на безпорадні хворі руки. Пішов з життя вірний син землі, батько великої Українки.

Автор

Коментарі закриті.