11 вересня – День українського кіно
Щорічно у другу суботу вересня відзначається День українського кіно – професійне свято працівників кінематографії. Ренесанс сучасного українського кіно відбувся — про це свідчать і глядачі, і чисельні добірки найкращих українських фільмів. В це свято українського кіно радимо вам заглибитись у вітчизняний кінематограф, де через невблаганність часу заховалось безліч шедеврів, які треба дивитися, вивчати й надихатись ними.
Земля (1930, Олександр Довженко)
Легендарний фільм Олександра Довженка, який приніс йому світову славу. “Земля” вважається справжнім гімном праці, землеробству і людині. Довженко першим у світовому кіно висловив світогляд, який якісно відрізняється від усього зображуваного раніше. Це світогляд нації хліборобів, поетизація природи і праці. Режисер зняв гранично просту, але дуже драматичну історію селянської родини в епоху колективізації. Однак тут фірмові прийоми зйомки Довженка з довгими пейзажними планами стали справжнім тріумфом форми над змістом.
Після виходу “Земля” була дуже популярна за кордоном (і досі її вивчають у світових кіновузах). Світові критики називали Довженка “Гомером кінематографа”, тоді як у Радянському Союзі стрічка була заборонена до 1958 року через надмірний натуралізм, пантеїзм і зневажливе освітлення класової боротьби. Проте в умовне свято дня народження українського кіно складно знайти більш доречний фільм для вечірнього перегляду.
Тіні забутих предків (1965, Сергій Параджанов)
Десятки років ворогують два давніх гуцульських сімейних клани. Але серед озлобленості й помсти зароджується чиста і світла любов молодих паростків цих великих родин — Івана та Марічки. Багато випробувань доведеться подолати коханим, перш ніж поєднаються їхні серця… Така собі масштабна варіація прочитання історії Ромео та Джульєтти (за твором Михайла Коцюбинського), тільки з поправками на українську ментальність, принесла режисеру Сергію Параджанову світову популярність.
Камінний хрест (1968, Леонід Осика)
Екранізація двох новел Василя Стефаника, класика української літератури. Трагічна доля селянина Івана Дідуха, який в пошуках легкого хлібу та кращої долі вирішує перетягнути родину в Канаду. Дуже цікаве поєднання виключної галицької поетичності, пейзажності та традиційних вірувань із новішою, “осучасненою” мораллю. Уся трагедія Дідуха в тому, що він ніби вириває себе з корінням із “чорнозему” — общини. І далі має сам нести “свій хрест” та відповідати за власні вчинки — один проти цього ворожого світу. Фільм на межі італійського неореалізму, занадто психологічний, аби вважатися просто “поетичним кіно”. Актуальний досі.
Вечір на Івана Купала (1968, Юрій Іллєнко)
Це режисерський дебют Юрія Іллєнка, але фільм настільки розкішний, багатозначний та непростий, що не міг не потрапити до цього списку. Власне, в чому його головна особливість? Саме тут Іллєнко зформував творчий метод так званого “поетичного кіно”. Він шукав таку пластичну мову, яка могла би поєднати національні традиції, глибини народної культури з психікою та свідомістю сучасної людини. І знайшов! Переповідати сюжет класичного твору Миколи Гоголя немає сенсу — просто подивіться. Режисер зміг відбудувати в межах одного фільму цілий світ, де реальність і небилиці існують по сусідству; мрії та пророцтва збуваються, навіть кара за заподіяне зло насправді існує — в самій душі людини, яка його вчинила.
Білий птах з чорною ознакою (1971, Юрій Іллєнко)
Дуже ризикове, багато в чому революційне для свого часу кіно. Юрій Іллєнко ризикнув власною поетичною кіномовою заговорити про драматичні події нещодавнього минулого — боротьбу за утвердження соціалізму на західноукраїнських землях перед Другою світовою й одразу після неї. Батько, щоб родина вижила в період тотального зубожіння, вирішує продати синів у батраки — така у фільму сюжетна зав’язка. “Білий птах з чорною ознакою” має в собі багато рис героїчного народного епосу, в деяких деталях відчувається автобіографічність матеріалу, особливо в усьому, що стосується зображеного тут міфу про дитинство у горному селі, перших душевних переживань на трагічному тлі історії.
Іду до тебе… (1971, Микола Мащенко)
Маловідома, недооцінена лірична кіноповість про трагічне кохання Лесі Українки до революціонера-марксиста Сергія Мержинського. Саме після його смерті вона буквально за одну ніч написала один із найвідоміших своїх творів, поетичну містерію “Одержима” про тяжку внутрішню боротьбу ліричної героїні. Фільм знятий за сценарієм Івана Драча.
Довгі проводи (1971, Кіра Муратова)
Половина життя пройшло, стільки Євгенія Василівна була зайнята лише сином Сашком. Проте в міру його дорослішання, в жінки з’явилось трохи вільного часу і до неї став залицятися Микола Сергійович. Влітку син поїхав в гості до свого рідного батька, але після повернення мати помітила, що він змінюється. Євгеній Василівна розуміє, що син хоче вже виїхати, втім їй не вистачає мудрості для правильної поведінки в такій важкій життєвій ситуації.
Тривалий час фільм “Довгі проводи” лежав на полиці Кіри Муратової. І, з усім тим, сімейна драма з неповторною Зінаїдою Шарко в головній ролі дочекалася моменту своєї слави. У 1987 році глядачі змогли побачити історію немолодої вже жінки, яка всю себе віддавала своєму синові, але одного разу зіткнулася з тим, що його потрібно відпустити. Така тяжка доля більшості жінок, але чи вдасться впоратися з цією ситуацією ексцентричній героїні?
Пропала грамота (1972, Борис Івченко)
Фільм “Пропала грамота” — чи не найкраща іллюстрація українського психологічного архетипу в кіно. Непереможний життєствердний дух, наявний в усіх карнавальних формах і символах, відчуття могутньої єдності народу, сповненого природної сили і волі до життя, відчуття безперервного часового плину і вічного оновлення світу, в якому ще не сказане останнє слово, — все це стверджує українців як націю, дає надію на краще майбутнє. Такі відчуття викликає довершена робота сценаріста Івана Драча, режисера Бориса Івченка, зіркового складу акторів на чолі з Іваном Миколайчуком, які створили справжній шедевр українського кінематографа, що є актуальним у всі часи.
Вавилон-ХХ (1979, Іван Миколайчук)
Одна з найкращих ролей Івана Миколайчука, естетичного символа українського поетичного кіно, який виступив і режисером фільму. Коли письменницю Марину Гримич запитали про її улюблений український фільм, вона не задумуючись назвала саме “Вавилон-ХХ”, додавши, що це “архетипічний фільм, твір, в якому закодовано всю базову інформацію про українців”. Там і справді є усе: любов і смерть, гріх, специфічний народний гумор та мандруючий народний філософ із цапом Фабіяном, класичний фольклорний сюжет “пошуку старовинних скарбів”. І не тільки!
Лісова пісня. Мавка (1980, Юрій Іллєнко)
“Лісова пісня” — знаменита казка-феєрія, написана Лесею Українкою за 2 роки до смерті. За фантасмогоричністю сюжету криється реальний досвід і життєва драма людини, яка все життя, як відомо, хворіла та лікувалась. Тому у “Лісову пісню” поетеса вклала усю свою тугу за повноцінним людським існуванням, тугу за “справжнім життям”, від якого здорові люди часто тікають у світ (цифрових ілюзій). Особливо актуальним фільм видається зараз, коли людина губиться серед додатків на своєму телефоні і зовсім забуває про грубу плоть життя, яка і приносить справжнє задоволення від власного існування.
Польоти уві сні та наяву (1982, Роман Балаян)
Сергій Макаров відзначає своє 40-річчя. До цього дня він легко йшов життям. Його кредо — брати, нічого не даючи, — стикаючись з реаліями повсякденного життя, привело Сергія до межі, за якою лежить або початок нового життя, або повний моральний крах. Вибір за ним. Режисер Роман Балаян створив неймовірно вільне “кіно, що дихає”, про драму людського існування, а точніше, про драму будь-якого творця, художника, мрійника. Поки він живе за власними законами і правилами, підкорює їм реальність — усе чудово, така людина ніби “літає” над світом (власне, це і віддзеркалює назва фільму). Однак коли романтику доводиться спуститись у лоно земної дійсності, в побутову прозаїку нашого існування, його душа може не витримати — і тріснути назавжди.
Голод-33 (1991, Олесь Янчук)
За цей фільм режисер Олесь Янчук отримав 1-й приз Міжнародного кінофестивалю кінематографічного спадку у Франції, одним із перших так голосно заявивши про цю трагедію українського народу. І, власне, започаткував певний “тренд” сучасного українського кіно, яке поки що дуже боязко і неквапом, але наближається до своїх найсвіжіших ран та болячок, аби принаймні подивитись на них у дзеркало кінематографа.
Поводир (2013, Олесь Санін)
Події фільму відбуваються в радянській Україні, у 30-х роках XX ст. Страшні часи — період колективізації та Голодомору. У центрі сюжету опиняється Пітер – син американського інженера, до рук якого в Харкові випадково потрапили секретні документи з інформацією щодо майбутніх репресій та масового вилучення продуктів.
Пітер виявився випадковим свідком вбивства батька та знаходить серед особистих речей ті самі документи, через що змушений рятуватися від переслідувачів. Йому дивом вдається втекти завдяки сліпому кобзареві Івану Кочерзі. Хлопчик пристає до музиканта і стає його поводирем, поки на них полюють спецслужби. Проте головне задання мудреця не тільки допомогти малому вижити, але й зробити все, щоб після пережитого він не озлобився на весь світ.
Плем’я (2014, Мирослав Слабошпицький)
Брутальна і шокуюча дебютна стрічка Мирослава Слабошпицького, яка стала лауреатом численних премій Канського кінофестивалю у 2014 році – фільм отримав три нагороди “Тижня критики” з чотирьох можливих, ставши єдиним, який за 53-річну історію премії отримав таку кількість нагород і здобув майже одностайні позитивні відгуки від кінокритиків.
У фільмі 20 глухих персонажів спілкуються виключно жестовою мовою, майже всіх персонажів зіграли непрофесійні актори. Для створення ефекту правдивості подій картина знімалася в манері “підглядання” за життям інтернату.
Трилер про жорстоких підлітків, членів кримінальної організації “Плем’я”, які грабують, ґвалтують і вбивають під патронатом вчителя труда. Після вбивства одного з учнів, сутенера, який наглядав за двома ученицями-повіями, його місце займає новенький на ім’я Андрій. Проблеми починаються, коли він закохується в Анну, особисту наложницю Короля, ватажка банди “Плем’я”.
Донбас (2018, Сергій Лозниця)
Своїм фільмом Сергій Лозниця вдарив по больовій точці сучасної України. Поки спонсоровані Держкіно патріотичні бойовики показують жахи військових конфліктів і хоробрість наших солдатів, “Донбас” показує, що відбувається з іншого боку барикад, де реальність межує з абсурдом.
При цьому режисер підкреслює, що це фестивальне кіно, головний задум якого – спровокувати глядачів (як в Україні, так і в усьому світі) на дискусію навколо цих жахливих подій. Антивоєнна притча про абсурдність силового вирішення конфліктів, що підкреслює стан фейковості “самопроголошених республік”.
“Донбас” здобув нагороду “Особливий погляд” на Каннському кінофестивалі та був висунутий на премію “Оскар” від України. Фільм складається з 13 епізодів, за основу яких Лозниця взяв аматорські Youtube-ролики, які зняли на підконтрольній самопроголошеними “ДНР” і “ЛНР” у 2014-2015 роках території.
Атлантида (2020, Валентин Васянович)
“Атлантида” ще до виходу в прокат стала головним вітчизняним фільмом останніх років. На той момент за нею вже був чималий перелік досягнень: перемога у програмі “Горизонти” Венеційського кінофестивалю, премія “Фільм року” від Національної премії кінокритиків України, нагороди на кінофестивалях по всьому світу та висунення на “Оскар”.
І коли фільм таки вийшов на великі екрани, то став жахливим нагадуванням про війну, яка вже багато років триває на сході України – та нагадуванням про наслідки та складнощі, які нас чекають після закінчення війни. Події “Атлантиди” розгортаються в недалекому майбутньому – у 2025 році, через рік після закінчення війни. Індустріальний Донбас став непридатним для проживання, місцевість сильно спустошена, зміни – незворотні.
Режисер сповнює постапокаліптичну пустелю атмосферою антиутопії, де головний герой, який страждає від посттравматичного синдрому, не може впоратися з мирним життям та постійно готується до чергового бою.
Мої думки тихі (2020, Антоніо Лукіч)
Вадим працює звукорежисером. Точніше, він записує різні звуки для комп’ютерних ігор: від кашлю старого діда до звуків українських тварин (за останнє компанія ще й готова щедро заплатити та організувати переїзд до Канади). Так в житті хлопця з’являється нова мрія, але що на це скаже мама, яка працює таксистом в Ужгороді – вона щиро радіє за успіхи сина, проте боїться відпускати його так далеко (від себе). Адже “з тобою в Києві і з тобою в Канаді – це дві різні речі”.
І поки інші українські фільми з незвички намагаються розмовляти про щось непомірно високе та філософське, “Мої думки тихі” говорить про найважливіше — сім’ю, мрії, банальний людський оптимізм. Сімейна трагікомедія та чудовий творчий дебют Антоніо Лукіча (також – шоуранера серіалу “Секс, інста та ЗНО”), блискуча акторська гра дуету Лідаговський-Вітовська і гідна планка якості для кінематографістів України. Фільм, який важко не порадити друзям, знайомим чи колегам.
