«Україна – свята Мати Героїв». 23 травня – день Героїв України

День Героїв  — щорічне свято в Україні, встановлене на честь українських вояків — борців за волю України, передусім лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, гайдамаків, опришків, січових стрільців, вояків Армії УНР, ОУН-УПА, а також героїв Небесної сотні та сучасної російсько-української війни.

День Героїв — це день пам’яті всіх українців, що присвятили своє життя боротьбі за свободу та незалежність України, це свято величі духу українських вояків — борців за волю України та є символом незборимості української нації.

До вашої уваги стаття Станіслава Федорчука

Степан Бандера: чи потребують національні герої оцінки сусідів?

29 квітня 2020 (скорочено). Повна версія тут. 

Світ героїв виникає з першими міфологічними уявленнями людей, які вважали героїв напівбогами, нащадками смертних та богів. Герой здійснює вчинки, які роблять його важливим для пам’яті майбутніх поколінь і саме в такий спосіб здобувають своє безсмертя.

Національні герої діють в інтересах свого народу, своєї нації. Постать Степана Бандери як національного героя України пережила чимало за минулий час. Українська народна пам’ять, особливо в тих місцевостях, де найбільш активно діяв Спротив, ідеалізувала та оспівувала вчинки керівника Організації Українських Націоналістів. Зусиллями польської, німецької, російської, радянської пропаганди він демонізувався та представлявся виключно в чорному кольорі … з метою примусити Україну та українських громадян відчувати сором та почуття провини за «не такого» національного героя.

Боротьба за державну незалежність та здобуття права на самостійне життя на теренах всього світу для бездержавних націй рідко виглядала як безкровний шлях, освячений демократичними виборами, референдумами, іншими формами народного волевиявлення. Найчастіше, це був шлях боротьби, яка починалася як індивідуальний терор проти окупантів та їх посібників, а пізніше переростала в загальнонаціональне повстання.

В березні 2018 року віце-міністр Міністерства закордонних справ Польщі Бартош Ціхоцький зробив офіційну заяву до української сторони, в якій повідомив, що українці мають робити в царині історичної пам’яті: «Не порівнюйте Бандеру до Пілсудського, а УПА до Армії Крайової». Чому саме проти таких аналогій виступив польський дипломат? Чому не можна порівнювати саме цих діячів з польської та української історії? Відповідь несподівано криється у біографіях Юзефа Пілсудського та Степана Бандери.

Юзеф Пілсудський національний герой Польщі, справедливо вважається одним із головних засновників нової Польської держави, яка постала на уламках Російської імперії. Однак, мало хто знає серед українського громадянства, що Пілсудський був вельми успішним організатором Бойової організації Польської партії соціалістичної, терористичної організації, яка існувала протягом 1904-1911 років. Почавши зі збройного захисту мітингів у різних містах Царства Польського, організація достатньо швидко переключилася на пограбування банків та поштових відділень, організацію замахів на російську окупаційну адміністрацію, керівництво поліцейських дільниць, російських військових, які перебували в гарнізонах. Тільки за два найінтенсивніші роки діяльності 1904-1907 рр. бойовиками було здійснено 2500 терористичних актів. «Кривава середа» – 15 серпня 1906 р. було здійснено близько 100 терористичних актів у 19 містах Царства Польського, в часі яких було вбито 80 російських урядовців, поліції, агентів охранки, 200 російських військовослужбовців, а також близько 100 мирних мешканців.

Юзеф Пілсудський так окреслив історичну місію та призначення Бойової організації,: «Головна заслуга Бойової організації – порятунок ідеї збройного опору, який був би убитий, цілком зруйнований без боротьби Бойової організації. В суспільстві стало б звичним переконання, що збройна боротьба є абсолютно неможливою, якщо вона не виникає в часі повного ослаблення та дезорганізації [російського] царату. Бойова організація готувала населення до збройної боротьби, запроваджувала віру в можливість збройного опору. Крім того, Бойова організація була зосереджена на боротьбі за незалежність і навіть після розламу Бойової організації, присвячена саме їй».

Микола Посівнич, який багато років займається вивченням історії ОУН та УПА, наводить інформацію про 61 замах, здійснений Українською Військовою Організацією та Організацією Українських Націоналістів за період з 1920 до 1939 року. Тобто, за 19 років діяльності двох організацій було здійснено 61 замах. Навіть побіжний погляд на всі три структури (Бойову організацію Польської партії соціалістичної УВО та ОУН) говорить, що спільним у діяльності всіх трьох організацій була боротьба за незалежність власних народів, яка була спрямована проти окупаційної адміністрації та її поплічників, поліції та військових структур.

Але. Існує велике «але», яке полягає в тому, що значна частина сучасних польських політиків та істориків відмовляється визнавати факт окупації Галичини та Волині внаслідок укладення угоди між Польщею та Радянським Союзом у 1921 році. Ба більше, виходячи з цієї відмови, заперечується право українців Галичини та Волині здійснювати громадський опір, а відповідно й збройну боротьбу проти польської адміністрації.

13 грудня 2018 р. посол Ізраїлю в Україні Джоел Ліон заявив, що він «був шокований» через рішення Львівської обласної ради проголосити 2019-й рік роком Провідника ОУН Степана Бандери. «Я не можу зрозуміти, як прославляння тих, хто безпосередньо брав участь в жахливих антисемітських злочинах, допомагає боротися з антисемітизмом та ксенофобією. Україна не повинна забувати про злочини, скоєні проти українських євреїв, і жодним чином не відзначати їх через ушанування їх виконавців». Ця заява є зразком розпалювання ворожнечі, адже Степан Бандера як керівник ОУН не мав жодного відношення до організованого німецькою владою Голокосту на території України. Не існує жодного історичного документу, який би підтверджував тези ізраїльського посла про те, що мовляв Степан Бандера брав участь в якихось антисемітських злочинах або був їхнім безпосереднім виконавцем. Більше того, Степан Бандера, як і більшість керівництва ОУН були заарештовані та перебували в німецьких концтаборах, у тому числі в концтаборах смерті, поруч з єврейським населенням всієї Європи.

Спробуємо подивитися на національного героя Ізраїлю Менахіма Бегіна, за голову якого Британська імперія обіцяла 10 тисяч фунтів стерлінгів. Менахім Бегін є героєм Ізраїлю, але з цією тезою не погодиться жодна арабська держава Близького Сходу, а тим більше Велика Британія. Що ж ховає від нас і чому вчить історія боротьби єврейського народу за свою незалежність? Варто ознайомитися з діяльністю терористичної організації Ірґун цвай леумі (Національна військова організація), яка запровадила боротьбу проти британського панування на території Палестини, що перебувала під контролем Британської імперії. В 1937-1948 рр. ними було знищено близько 500 осіб, які належали до британської армії, представників арабського населення і звичайно, євреїв. Теракти часто відбувалися на території ринків, відповідно, були численні жертви й серед мирних мешканців. Найбільш відомою спецоперацією Ірґун цвай леумі стало закладання вибухівки у приміщенні готелю «Цар Давид» в Єрусалимі, 22 липня 1946 р., яка забрала життя 91 особи. На той час у приміщенні готелю знаходився штаб розвідки британської армії, резиденції короля Іспанії, короля Болгарії та монарха Греції. Керівником теракту та організації Ірґун цвай леумі в цей час був майбутній прем’єр-міністр Ізраїлю Менахім Бегін. В 1970-х рр. він отримав Нобелівську премію миру. Після отримання незалежності практично весь склад Ірґун цвай леумі перейшов до складу армії Ізраїлю – ЦАХАЛу.

В липні 2006 р. в Ізраїлі відбувалися заходи, присвячені вибуху в готелі «Цар Давид» в Єрусалимі. У них брали участь ветерани боротьби за незалежність Ізраїлю, колишні бойовики Ірґун цвай леумі. Як бачимо, шлях до свободи єврейського народу лежав через терористичні акти, спрямовані проти арабів та британської адміністрації на території Палестини. Сучасний уряд Ізраїлю не поспішає приносити жодних вибачень за минулу боротьбу проти Британської імперії, а тим більше засуджувати творців держави Ізраїль за їхню боротьбу за свободу.

Саме тому, коли ми бачимо зусилля будь-яких сусідів навчати українців національної історії або вимагати ревізії національних героїв, ми маємо право сприймати такі вчинки як акти гуманітарної агресії.