За яких умов відбувалось об’єднання?

Наприкінці 1918 року, після завершення Першої світової війни, на Наддніпрянщині повалили Гетьманат Павла Скоропадського та відновили Українську Народну Республіку (УНР). Водночас, у Західній Україні, після розпаду Австро-Угорщини, постала Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).

Від самого початку ЗУНР втягли у виснажливу війну з Польщею, яка зазіхала на її землі. Політики ЗУНР нагально потребували допомоги з боку наддніпрянців і стали ініціаторами проголошення Акту Злуки.

Державний секретаріат (уряд) ЗУНР розумів, що возз’єднання могло реалізовуватися тільки на ґрунтовних правових засадах. Тому виробив проект попереднього договору і направив до Директорії у Фастів делегацію Дмитра Левицького і Лонгина Цегельського. Після докладного обговорення цього проекту Директорія і делегація ЗУНР 1 грудня 1918 року підписали Передвступний договір, в якому говорилося:

“Західноукраїнська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усею своєю територією і населенням як складова частина державної цілісності в Українську Народню Республіку… Правительства обох Республік уважають себе зобов’язаними сю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло, щоб обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю”.

Від імені Директорії Передвступний договір підписали Володимир Винниченко, Опанас Андрієвський, Федір Швець, Симон Петлюра.

ЗУНР зберігала за собою права “територіальної автономії, котрої межи означить в хвилі реалізації злуки обох республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними правительственними державними органами обох Республік”.

Нині на Фастівському залізничному вокзалі є Музей-вагон злуки УНР і ЗУНР, в якому було підписано Передвступний договір 1 грудня 1918 року.

Той самий Музей-вагон злуки УНР і ЗУНР у Фастові

Що було далі?

3 січня 1919 року на сесії парламенту ЗУНР у Станіславові (Івано-Франківськ) було прийнято ухвалу “Про злуку Західноукраїнської Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою” в “одну, одноцільну, суверенну Народню Республіку”. Так ратифікували підписану 1 грудня 1918 року угоду. 

ЗМІ опублікували текст ухвали “Про злуку Західноукраїнської Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою”

Про цей факт державний секретар ЗУНР Дмитро Вітовський негайно повідомив керівництво УНР.

Державний секретар ЗУНР Дмитро Вітовський

На тому ж засіданні було обрано делегацію у кількості 65 осіб на чолі з Левом Бачинським. Делегація з представників Галичини, Буковини і Закарпаття прибула до Києва 16 січня і взяла участь у спільних засіданнях Директорії і Ради Народних міністрів УНР.

Тоді і проголосили соборність?

Ще ні, трохи пізніше. Ідея соборності українських земель охопила у ті часи не лише Наддніпрянщину і терени, підконтрольні ЗУНР, а й Закарпаття.

Маніфестація у Станіславові 4 січня 1919 року з нагоди рішення парламенту ЗУНР про Злуку з УНР

21 січня 1919 року у Хусті 420 делегатів Всенародних Зборів українців Закарпаття ухвалили “з’єдиненнє з Соборною Україною” і просили, “щоби українське військо обсадило комітати, заселені українцями”. Проте, таке легітимне і правове рішення не було втілено в життя, оскільки невдовзі чеські та румунські війська окупували територію Закарпаття.

Опівдні, 22 січня 1919 року – у першу річницю проголошення самостійності УНР – у Києві на Софійській площі у святковій обстановці (день був оголошений неробочим) відбулася урочиста церемонія Злуки.

Як проходила церемонія Злуки?

На площі зібрались тисячі людей. Лонгин Цегельський зачитав Ухвалу парламенту ЗУНР від 3 січня, а священик оголосив Універсал Директорії, в якому йшлося:

3 січня 1919 року в м. Станиславові Українська Національна Рада Західної Української Народньої Республіки… торжественно проголосила злуку Західної Української Народньої Республіки з Наддніпрянською Народньою Республікою – в одноцільну, суверенну Народню Республіку. Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народньої Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійснити на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народньої Республіки від 3-го січня 1919 року. Од нині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна”.

Цей універсал підписали голова Директорії УНР Володимир Винниченко, члени Директорії Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко і Опанас Андрієвський, а також керуючий справами Директорії Іван Красковський. Святкові заходи завершилися військовим парадом, який приймав полковник Українських січових стрільців Євген Коновалець.

Полковник Українських січових стрільців Євген Коновалець

Під час урочистих заходів у центрі Софійської площі, поруч із Директорією і делегацією ЗУНР, стояв також іноземний дипломатичний корпус. До нього увійшли посол Австрії Карл Фюрстенберг, посол Болгарії Іван Шишманов (зять Михайла Драгоманова), посол Всевеликого Війська Донського генерал-лейтенант Олександр Черячукін, заступник посла Німеччини Мейснер, консул Туреччини Орерід-бей, консул Нідерландів і грузинський військовий аташе.

Проголошення Акту Злуки

Маловідомий факт: через два дні після проголошення Акту Злуки, 24 січня 1919 року, Рада Народних Міністрів УНР прийняла закон про встановлення щорічного святкування 22 січня дня самостійності України, на честь роковин проголошення самостійності УНР.

Що відбувалось після церемонії?

23 січня у столиці розпочав роботу Трудовий конгрес України – тимчасовий вищий законодавчий орган УНР, який відкрився з оголошення тих самих документів. Конгрес одностайно ратифікував Універсал Директорії.

Універсал Директорії УНР про об’єднання із ЗУНР

28 січня в Універсалі Трудового Конгресу України до українського народу з цього приводу, зокрема, зазначалося:

Вся вища влада на Україні, на час перерви засідань Трудового Конгресу, має належати Директорії, котра доповнюється представником од Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Угорської України), акт з’єднання з якою затверджено на першім засіданні Конгресу”.

До складу Директорії ввели лідера ЗУНР Євгена Петрушевича. Після об’єднання ЗУНР ставала Західною областю УНР (ЗОУНР). Вирішили, що Декларацію про Злуку мали затвердити Установчі збори, які планували скликати найближчим часом із території всієї України. До того часу ЗОУНР залишалася при власних законодавчих і адміністративно-виконавчих органах влади.

Погодили військове командування на фронтах, упровадили спільну валюту (гривні й карбованці), створили окреме міністерство для справ ЗОУНР, а також обрали спільну делегацію на Паризьку мирну конференцію. Українську Галицьку армію, яка вела бойові дії проти поляків, очолив генерал-наддніпрянець Михайло Омелянович-Павленко (пізніше – Олександр Греков). Начальником Генштабу УГА деякий час був полковник із Наддніпрянщини Євген Мишковський.

Генерал-легенда Михайло Омелянович-Павленко

Починаючи з лютого 1919 року, органи влади ЗУНР у документах та офіційних зверненнях використовували назву “Західна Область Української Народної Республіки”.

Формальні наслідки об’єднання зафіксували і на місцевому рівні – на печатках повітових органів влади зображення лева як символу Галичини поступилося місцем тризубу. Наприкінці лютого 1919 року у Станіславові розпочало роботу Галицьке Інформаційне Бюро при Директорії УНР. До тимчасової столиці ЗОУНР перебралися Державний банк УНР та Експедиція заготовки державних паперів, яка друкувала українські банкноти.

30 березня 1919 року делегація Соборної УНР офіційно повідомила послів усіх держав, що були акредитовані у Відні, про злиття УНР і ЗУНР в єдину державу.

Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку обставин не було доведено до логічного завершення.

Чому не завершили?

ЗОУНР зберігала за собою власні органи законодавчої та виконавчої влади з чітко окресленими обсягом їхніх повноважень. Кожне з державних утворень продовжувало розпоряджатися власними військами, дії яких, щоправда, певним чином координувалися обома командуваннями і урядами. Крім того, де-юре остаточне рішення про зазначене державне злиття мали прийняти загальноукраїнські Установчі Збори.

Отже, ці дві національні українські формації складали, швидше, конфедеративне державне об’єднання, що було обумовлено як об’єктивними, так і суб’єктивними тогочасними причинами. Головна з них – скрутне становище, в якому незабаром опинилися Директорія УНР та її уряд, які змушені були під натиском більшовицьких військ залишити майже всю територію України.

З іншого боку, перебуваючи під тиском польських військ, на початку останнього рішучого контрнаступу (Чортківська офензива) парламент і уряд ЗОУНР 9 червня 1919 року надав Євгенові Петрушевичу надзвичайні повноваження, проголосивши його Диктатором. Наддніпрянське керівництво відреагувало на цей крок дуже негативно. Петрушевича було позбавлено місця у складі Директорії УНР. Поглибилися протиріччя між УНР і ЗОУНР. Для першої головною небезпекою були більшовики та білогвардійці, для другої – поляки.

Намагаючись урятувати ситуацію й здобути підтримку Польщі проти більшовиків, УНР пристала на її територіальні домагання. В свою чергу, в листопаді 1919 року уряд ЗОУНР пішов на переговори з білогвардійцями, і Українська Галицька армія перейшла на їхній бік.

2 грудня представники УНР і Польщі підписали проект Декларації, згідно з яким Польща в обмін на військову допомогу отримувала Холмщину, Полісся, Підляшшя, Західну Волинь і Східну Галичину. ЗОУНР протестувала, але діячі УНР не взяли це до уваги. Тому 20 грудня 1919 року Петрушевич скликав засідання свого уряду у Відні, на якому вирішили в односторонньому порядку скасувати Акту Злуки.

Євген Петрушевич, який був лідером ЗУНР

Отже, Соборність УНР було зруйновано, по суті, українськими ж руками, що стало однією з причин поразки Української революції 1917–1921 років. Цей досвід є надзвичайно повчальним для сьогодення. Головний висновок очевидний: за будь-яких обставин українці мають залишатися згуртованою нацією, міцно триматися один одного і в жодному разі не допускати ані найменшої поступки у питанні єдності й територіальної цілісності України.

Чому тоді Акт Злуки досі шанують?

Бо він лишився знаменною подією, що дала змогу заявити перед усім світом про неподільність українських земель, єдність і солідарність українського народу. Акт Злуки 22 січня 1919 року – це орієнтир для усіх поколінь борців за волю України, заклик до єдності й неподільності українських земель і українського народу від Закарпаття до Донбасу.

Акт Злуки став прологом, дороговказом для всіх борців за волю нашої держави і для сучасної соборної суверенної України.

Вперше на офіційному рівні свято Соборності України відзначили на Закарпатті 22 січня 1939 року. Політична еліта Карпатської України розглядала святкування в Хусті, приурочені до 20-ліття Акту Злуки, як додатковий засіб маніфестації загальноукраїнських прагнень мешканців краю на міжнародній арені.

Генерал Курманович та керівництво Карпатської Січі виступають перед народом в День Злуки. Хуст, 1939 рік.

Водночас, це був чудовий привід нагадати закарпатцям про їхнє волевиявлення від 21 січня 1919 року, щодо приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею у Києві. То була найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація місцевого населення за участю 30 тисяч людей, які з’їхалися до столиці Карпатської України з усіх куточків краю.

22 січня 1990 року між Києвом і Львовом було створено живий ланцюг єднання – “Українська хвиля” – з нагоди 71-ї річниці проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР. За різними оцінками, участь в акції взяли від 500 тисяч до 3 мільйонів українців. Щороку тепер 22 січня відбувається акція “Живий ланцюг Соборності”.

21 січня 1999 року Президент України Леонід Кучма своїм указом встановив свято – День Соборності. 30 грудня 2011 року тодішній президент Віктор Янукович скасував і День Соборності, і День Свободи (22 листопада), натомість встановив нове свято – День Соборності та Свободи України 22 січня. Він зробив так, аби знищити пам’ять про Помаранчеву революцію, початок якої припав на 22 листопада 2004 року.

Зрештою, Президент Петро Порошенко 13 листопада 2014 року розділив ці свята, встановивши День Соборності України 22 січня (на честь річниці Акту Злуки) і День Гідності та Свободи 21 листопада (на честь річниці початку Помаранчевої революції та Революції Гідності).
Джерело: сайт 24 каналу