Коліївщина в українській національній пам’яті. До 250-річчя повстання
Пропонуємо увазі наших читачів унікальну книгу Петра Мірчука, історика з української діаспори, видану 1973 року в Нью Йорку, – «Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р.» Скільки б не минало часу, вона досі актуальна, бо не змінюються імперські апетити й сутність наших сусідів: «Спільними силами Московщини й Польщі їм вдалося втопити повстання коліїв у морі крові українських повстанців. Але лишалася велична ідея, що, плекана в душах українського народу, могла при найближчій нагоді знову запалити всю Україну вогнем повстання проти Польщі і проти Московщини, за волю і справедливість. А тому й треба було ворогам цієї ідеї нанести їй моральну смерть – шляхом плюгавлення її й принижування, до цього гидкого завдання й узялись з запалом польські й московські історики.»
Неперевершена фундаментальна праця доктора Петра Мірчука показує гайдамацький рух та Коліївщину з української національної точки зору – як збройний протест проти брутального порушення польською шляхтою та євреями-орендарями прав і свобод корінного українського населення, як невід’ємну складову українського національного державотворення.
Сучасний дослідник гайдамацького руху Євген Букет, журналіст і громадський діяч, автор книг «Іван Бондаренко — останній полковник Коліївщини» та «Швачка — фенікс українського духу», зауважив: «Повстання за козацьку республіку (1768–1770) стоїть в одному ряду з великими подіями, що змінили історію людства – з Війною за незалежність США (1775–1783) і Великою французькою революцією (1789–1799) – та, на відміну від них, не увінчалося перемогою. Питання існування Української держави на півтора століття зникло з порядку денного, але Коліївщина стала цивілізаційним Рубіконом, після якого право людини на свободу, незалежно від національності, віри, волевиявлення, вийшло на перше місце. Уже Декларація незалежності США 1776 року стверджує: «Коли довга низка правопорушень і зловживань владою, незмінно з однією й тією ж метою, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному Деспотизму, тоді народ має право та навіть обов’язок скинути такий уряд і поставити нових Сторожів свого майбутнього». А згідно з ухваленою у Франції 1793 року «Декларацією прав людини і громадянина», «Спротив пригнобленню є наслідком порушення інших прав людини. Коли уряд порушує права народу, повстання для народу та для кожної його частини є найсвятішим правом і невідкладним обов’язком».
Маніфест колійців був першою у світовій історії декларацією прав людини: «Настав час вирватися з неволі і позбутися ярма та тягарів, які ви досі терпите від безжалісних ваших панів! Зглянувся Бог з високого неба на ваше безталання, почув ваш плач і зойки i послав Бог вам оборонців, що помстяться за ваші кривди. Прибувайте ж на допомогу тим, хто хоче вас врятувати й поробити повноправними і вільними. Тепер саме час віддячити всім, що стояли над вами, за всі ваші кривди, побої, муки, вбивства, а також за нечувані здирства, яких ви досі зазнавали від своїх панів. Посилаємо до вас керівників, яким треба вірити і з ними йти зі зброєю, яка в кого є! Залишайте ваших дружин, домівки, коханих дітей. Покличте Бога на порятунок і прибувайте на допомогу!» Ця відозва поширювалася напередодні та під час повстання в численних копіях на ярмарках серед селян українських воєводств Речі Посполитої. Цікаво, що її текст повторював відозви 1750-го та 1733 років, написані за мотивами універсалів Костя Гордієнка «про захист населення» (1712) та Пилипа Орлика «до войовничого малоросійського народу» (1711). Свавільні запорожці, які були головними рушіями Коліївщини, свідомо чи несвідомо прагнули до відновлення державного життя українського народу – наміру, проголошеного Конституцією Війська Запорозького 1710 року. Вони керувалися природним правом на спротив тиранії і гнобленню, священним правом на гідність».
Право громадян на повстання – проти влади, яка зневажає інтереси народу – вперше в історії поступово було зафіксоване 1215 року у «Великій хартії вольностей» – юридичному документі, що закладав основи концепції прав людини. «Загальна декларація прав людини», проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 1948 року, зазначає: «Необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися, як до останнього засобу, до повстання проти тиранії і гноблення». У низці західних держав право на повстання, як форма протесту проти тиранії, чітко прописана в їх Основному законі. Згідно з Конституцією України, мають таке право і українці. «Революція на граніті», акція «Україна без Кучми», Помаранчева революція і Революція гідності – приклади реалізації цього права за доби незалежності України, яку здавен населяли люди волелюбні, із загостреним почуттям справедливості. Українці мають тисячолітню традицію успішної боротьби за свої права й інтереси, про що свідчать українські літописи, зафіксувавши п’ять великих повстань на Русі – у 1018, 1068, 1113, 1146 і 1157 роках.
Для України право народу на повстання, до сьогодні актуальне, є рішучим народним засобом, запобіжником, гарантією здійснення і захисту усіх інших прав людини та громадянина. Це, зрештою, такий бажаний для держави громадянський консенсус – спільний обов’язок, спільне право, спільна відповідальність за свободу, за гідне життя для кожного українця та для усього українського народу. Про право на повстання, таке ж природне, як і право на життя, варто пам’ятати будь-якій владі в Україні, в усі часи.
