Радість творення

За дослідженнями етнографів та розповідями старожилів, колись писанки писали у всіх регіонах України, в кожному селі та чи не в кожній хаті. Безбожне ХХ століття нещадно понищило всі прояви українського буття. Нам, нащадкам дивом вцілілого нашого роду, довелося розшукувати на руїнах і попелищах наші одвічні національні ознаки. Невмирущі, нетлінні цінності повертають народові невтомні ентузіасти. Так відродилися наш багатющий фольклор та незрівнянні рукомесла. Але щоб не залишились вони лиш зразками в музеях, вони знову мають стати частиною нашого повсякденного буття, нашими звичаями.

Чи пишуть нині писанки у волинських селах? Лише ті поодинокі українці, які зуміли пробудити в собі генетичну пам’ять і, шкодуючи за назавжди втраченими бабусиними секретами, все ж крок за кроком відкривають для себе таємниці прадавнього забутого ремесла.

З великою цікавістю знайомляться з мистецтвом писанки діти. Зі щирим захопленням беруться вони до справи і пізнають радість та насолоду творення. Власне, у цьому й призначення писанки – виховувати старанням, працею і красою.

Цю істину вкотре підтвердили маленькі писанкарі – учні Доротищанської школи на уроці писанкарства, отримавши справжнє задоволення від маленького дива, яке створили своїми руками, доклавши терпіння, наполегливість, талант.