16 липня -115-та річниця від дня народження Василя Барки

Справжнє ім’я – Василь Костянтинович Очерет.

Народився Василь Барка у с. Солониця. Його батько служив у козачій частині, був на російсько-японській війні, звідки повернувся покаліченим. Сім’я постійно бідувала,  батько теслював, доглядав з трьома синами (Олександр, Іван, Василь) чужі сади, а під час громадянської війни виготовляв кінське спорядження для армії Будьонного. Невдовзі батько помирає. Василь Барка наймався на працю по селах і приносив «натуральний» заробіток.

Барка багато пережив незгод: втеча на Кубань, війна з фашистами, оборона Кавказу, тяжке поранення, полон, гірка доля «остарбайтера», табір для «переміщених осіб» (ДІПІ) в Авґсбурзі, напіврабська праця, пошуки сенсу життя, зміна світогляду, цілковите прийняття християнської ідеології.

Улюблений предмет Василя Барки — література. Він захоплювався творчістю Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Ф. Достоєвського, М. Коцюбинського, В. Стефаника та ін.

Барка був ерудований, його було любо слухати, коли говорив про світову культуру, про Данте, якого цитував староіталійською мовою.

Тематична розкладка у відділі  абонементу 

У Краснодарі познайомився з красунею-черкешенкою (адигейкою) Натхо Довлетхан. Одружилися 1932-го, наступного року народився син Юрій. На початку 1943 року Василь Очерет востаннє бачив свою сім’ю: його мобілізували на роботу до Німеччини.

Василь Барка, який сам пережив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму, відтворив народну трагедію в романі “Жовтий князь”, не втішаючи себе надією, що цей твір колись буде видрукувано в Україні.

Барка, не будучи схильним до точних наук, сам собі вигадав і фізику, й хімію, й математику. Він варив чай із піску й вважав це корисним, бо така була його власна “хімія”. Захопившись оптикою й переломленням “шкідливих для зору сонячних променів”, вирішив носити темні окуляри. Одних здалося мало — начепив ще одні, а потім і треті. Дужки трьох окулярів муляли вуха, поет підмощував на вуха газету й мав екстравагантний вигляд. А потім це скінчилося, і до кінця життя він не носив окулярів.

Він жив ідеєю “білого чернецтва” — тобто служив Богові сам, поза монастирем. Знав кілька мов, а писав тільки українською, що теж було подвигом, адже в Америці не здобудешся на великі тиражі українських книг.

На схилі літ письменник переніс інсульт, і для ведення його справ було створено опікунський комітет. Останні роки провів у пансіонаті для інвалідів (чи у старечому домі).