То пам’ять стає при свічі…

Сьогодні Україна відзначає День Гідності та Свободи

Цього дня вшановується патріотизм і мужність громадян, які восени 2004-го і восени-взимку 2014 року захистили національні інтереси української держави та її європейський вибір. 21 листопада шанують пам’ять тих, хто віддав своє життя заради вільної України, що не залежить від корупційної влади та імперських амбіцій російського Кремля.

“Слабкі обирають скепсис, сильні не бояться пафосу. Гідність в нашій країні далі лишається далеко не найзатребуванішим поняттям. Думаю, що цього року на офіційне святкування Дня Гідності обов’язково зженуть бюджетників. Думаю так само, що більшість із тих, хто добровільно вийшов на вулиці та майдани шість років тому, далі готові відстоювати свої цінності. Без жодного романтизму чи фанатизму. Суспільство далі розділене в своєму ставленні до таких понять, як свобода чи почуття власної гідності. Кожен сам обирає собі систему цінностей і стратегію перемоги. Вибір є завжди. Навіть сьогодні. Особливо сьогодні.”

Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст

Повністю допис Сергія Жадана “Іронія – зброя слабких”  зможете прочитати за цим посиланням.

На фото: тематична виставка літератури в читальній залі бібліотеки

Дорогою болю, дорогою долі

Попри долю одвічних рабів

Сердобольного старшого брата

Ген до сяєва вирвався спів — через ґрати.

Ген до неба, до Бога, до зір,

Попри біль, і печалі, і втрати,

Із скорбот, із розпук, із зневір

 Лине пісня — крізь ґрати.

Переможену ніч довсібіч

Змінить ясна, омріяна днина,

Де міцна і правдива, як Січ,

Встане поміж світів Україна.

Не барися, стоправедна мить!

Ярим гнівом наповнився кратер

І погрожує вщент розірвати

І в’язницю, й кайдани, і ґрати,

І того, хто ключами гримить.

Боже милий! Як серце болить,

 Коли гірко нездужає мати.

30 років тому 19 листопада 1989 року Україна провела в останню путь своїх синів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого, загиблих у радянських тюрмах.

Один із організаторів перепоховання та перевезення трун дисидентів із Росії до України Володимир Шовкошитний у своїх спогадах написав: «Жовто-блакитне море пронесло тлінні останки Стуса, Тихого і Литвина вулицею Володимирською, повз КГБ, звідки й починалася їхня хресна путь, до пам’ятника Кобзареві й далі на Байковий цвинтар. Близько ста тисяч людей вийшли на вулиці Києва, аби сказати: «Ми – українці! Це наша земля! Це наші герої! Ми – народ!».

Запитуйте в бібліотеці публіцистичну повість В. Шовкошитного «Герої народжуються на могилах героїв», яка розповідає про цю знакову і символічну подію.

Унікальні фото перепоховання Стуса, Литвина і Тихого можна переглянути за посиланням:

https://www.radiosvoboda.org/a/photo-unikalni-photo-stusa-lytvyna-tykhoho/29608417.html

Запрошуємо на перегляд фільму

Іду по життю із любов’ю

«Іду по життю із любов’ю»

Таке кредо Анатолія Семенюка, творчий ювілейний вечір якого відбувся в бібліотеці.

Є люди, що років не знають,

Їх серце пульсаром горить,

Біду й перешкоди долають,

Душа до вершини манить

На черговій здобутій життєвій і творчій височині – не «холодне каміння і сніг», а велелюдно, тепло і сонячно. Бо поруч – всі, кого подарувала доля, а він не розгубив на життєвих дорогах, з ким з’їдено не один пуд солі й заспівано море пісень. Рідні, близькі, друзі, сусіди, колеги, шанувальники – щиро вітали ювіляра, позаду в якого – великий трудовий шлях від колгоспника, робітника до керівника підприємств. Міський голова, депутат обласної та міської рад, журналіст, краєзнавець, письменник, громадський діяч – це віхи неспокійного і далеко не романтичного буття. Багато корисних справ за плечима. Це і реформа електричних мереж міста і району, і будівництво виробничо-технічної бази для енергетиків, формування проукраїнського обличчя міста і його духовності. Це щоденна праця з людьми, їх проблеми, клопоти, здобутки і негаразди. Це і заслужена їх вдячність, шана й повага. Багато всього береже пам’ять – безробіття і безгрошів’я, затяту боротьбу за виживання, напружену працю, перемоги та успіхи, горе і радість. І несподіване відкриття в собі поетичного таланту і потягу до літературної творчості.  

У складний для України час становлення незалежної держави Анатолій Володимирович дві каденції поспіль очолював міську громаду. І сьогодні він робить свій вагомий внесок у культурну та історичну скарбницю Ковельщини, активно займається громадською, журналістською діяльністю, долучається до виховання молодого покоління в любові до рідного краю. 23червня 2016 року рішенням сесії міської ради А. Семенюку присвоєно звання “ Почесний громадянин міста Ковель”.

Анатолій Семенюк плідно працює як журналіст і краєзнавець. Результатом дослідницької  роботи по вивченню історії міста стали статті у наукових збірках і періодичних виданнях та книги, які будуть завжди актуальними й затребуваними: «Ковель – минуле і сучасне», «Легенди Ковеля», «Благодать Божа», «Благовіщенська святиня – історична пам’ятка архітектури та духовності”, «Ковель: шлях через віки». «Ковельщина: історія, слава і доля», «В обіймах мистецтва».  Фотоальманах «Ковель», виданий у співпраці із фотомайстром Василем Слободяном, став своєрідною візитівкою міста. Анатолій Володимирович  – один із тих, хто пише історію Ковеля, про його минуле і сьогодення, про події з життя громади, про досягнення в галузі освіти, культури, охорони здоров’я, духовності, про людей, котрі є гордістю і славою Ковельщини. Він – справжній літописець нашого краю початку ІІІ тисячоліття!

Поетична творчість стала одним із покликань Анатолія Володимировича, можливістю висловити те, що на серці, найсокровенніші думки й почуття. Свій перший вірш він написав у 49. Відтоді написано сотні віршів, які склали 8 поетичних збірок: «Копай криницю у собі», «Мить істини», «Золота підкова», «Цілющий попіл», «Чом гірчать достиглі яблука», «Золота красуня», «На крилах вітру». У співавторстві з композиторами створено десятки пісень. Є оповідання, нариси, поеми, навіть п’єси. Створені за мотивами історичних легенд, вони ожили на сцені Волинського драматичного театру, де ролі королеви Бони і Лесі Українки зіграла заслужена артистка України Світлана Органіста.

Анатолій Володимирович , як усі справжні поети, по-лицарському схиляється перед жінкою, її вродою і внутрішньою красою, даром кохати. Він і сам усе життя закоханий, поети без цього не можуть. Адже жінки – це ті самі музи, що відбирають сон і спокій, дарують натхнення. Для нього кожна жінка – красуня, кожна – квітка! А найбагатша гама почуттів – замилування, захоплення, палка жага, вдячність, покаяння, обожнення – звучить у присвятах тій, яка стала долею і берегинею роду, – дружині, Марії.

Сьогодні відбулась іще одна знакова подія – це презентація нової збірки А. В. – «Клич сизокрилої чайки». А ковельські артисти подарували всім неймовірний настрій.