Олена Місюра

Олена Федорівна Місюра народилася 13 червня 1966 року в м. Апостолово Дніпропетровської області. Закінчила Луцьке училище культури за спеціальністю «режисер театрального колективу».

Олена Місюра –  жителька села Доротище,  директорка сільського будинку культури. В її обов’язку – збереження  й пропаганда народно-поетичних та пісенних традицій краю, заняття з  талановитою молоддю, організація творчого дозвілля односельчан.

У 2018 р. її натхненна праця була відзначена почесним II місцем обласного конкурсу на звання кращого працівника культури. Без її участі не відбувається жодна святкова імпреза районного рівня, не раз її виступи прикрашали й обласні творчі акції.

Шанувальники таланту Олени Місюри завжди чекають на зустріч з її творчістю, що дарує вишукану насолоду. Глибоко відчуваючи слово, майстерно ним володіючи, вона нагадує сучасникам про те, що «Слово було Бог, і Слово було у Бога». Муза поезії завітала до неї ще у 18 років, а перший вірш був присвячений мамі.

Поезії авторки друкуються в місцевій газеті «Вісті Ковельщини». Лірична героїня її творчості – звичайна земна жінка, окрилена світлою радістю і тихим смутком. З диво-намистинок слів, снів, думок і вражень складає вона прегарні коралі-поезії, які стають квітами-спогадами про пережите, незабутнє.

Олена Місюра – активна учасниця ЛМТК «Творчий світ».

Нам під силу все

У моєї мами очі голубіють,

Бо зверталась часто до небес вона…

У моєї мами коси вже сивіють,

Бо прийшла на землю клята ця війна.

І болять їй серце та душа за сина…

А Небесна Мати захищає нас.

Разом з матерями плаче Україна.

І молитва лине в небо повсякчас.

Скільки, Україно, будеш ще страждати?

Скільки тебе будуть рвати на шматки?

Скільки ще Майданів треба нам зібрати,

Щоб у мирі й щасті ми жили таки?

Вже мантачать коси косарі на трави.

А на сході – знову туркоти гармат…

Схаменіться, люди, погасіть заграви!

Хай навік замовкне лихо канонад!

Хай цвіте у лузі зоряна калина,

Хай лелека діток в кожен дім несе,

Хай не плаче в тузі ненька Україна!

В мирі та любові – нам під силу все.

Осінньо-зимова рапсодія

Блукала осінь дощова й німа,

У павутинки срібло заплітала.

В осінні барви дихала зима,

Нечутно, мов тигриця, підкрадалась.

Кружляла біла-біла заметіль,

Довкола засипала всі стежини.

Зліталися сніжинки звідусіль,

Немов сріблясті диво-намистини.

У душу світлу радість принесли,

Довкола так спокійно, тихо стало.

Й немов на землю ангели зійшли,

І в серці наче сонце засіяло.

На пероні

Не можна повернути все назад,

У бистру воду двічі не вступити.

За все в житті доводиться платити,

І скільки їх іще отих розплат?

Чекати на пероні самоти

І знову на посадку не встигати?

Це кожен раз запалювать мости,

Щоби назад ніколи не вертати?

І думати: те щастя – де ж воно?

Прийшло й пішло…

І знов перон чекання…

Хмільне любові в юності вино,

Болюче в ній гірке розчарування.

Вірна подруга

Така ось я, як є: без підлості і злості.

Буваю і весела, і сумна.

До мене інколи приходить муза в гості –

І подруга й порадниця вона.

Я їй повідаю про радість і неславу,

І розповім про всі жалі свої.

Вона сидітиме собі з горнятком кави,

В рядки вплете дні прожиті мої.

Як справжня подруга, осуджувать не буде,

Поспівчуває, втішить і піде.

І серце й думи у мені в ту мить пробудить

І мудро на папір їх покладе.

Повернення

Клекоче лелека… І пахне травою…

Село серцю рідне, ти завжди зі мною.

Ну, як не любити ліси і поля,

Озера і луки – це ж наша земля.

І зранку й до ночі кипить тут робота.

Село миле й рідне, ти завжди в турботах…

Лиш вранішнє сонце загляне в вікно –

До праці, як завжди, приступить воно.

Всміхається хата мені рушниками.

Цілую пошерхлі долоні у мами,

Коли повертаюсь з далеких доріг,

Тихенько ступаю на рідний поріг.

…І смутку та болю – немов не було,

Бо я повернулась у рідне село.

Мамина молитва – над усе

Минуло стільки літ… І знов війна

І знову мати у чеканні сина.

Не в радість їй квітуча ця весна,

Бо туга враз здоров’я підкосила.

Ой мамо, мамо, чаєчко сумна,

Не плач і не журися при дорозі.

Бог щастя дасть – закінчиться війна,

І син живий постане на порозі.

Ти тільки вір, матусю, і молись,

А він почує щирі всі молитви.

Повернеться синочок твій колись

Зі сходу, з поля праведної битви.

Бо мамина молитва – над усе.

Вона в житті завжди допомагає.

І сина захистить. Усіх спасе.

Й цю рідну землю, що цвіте розмаєм.

Шукаю себе

Плаче осінь дощем, осипається листям…

Чом душа так болить? Лютий вітер так свище?

Чом же холодно в серці у теплій оселі?

І думки все снують і снують невеселі?

Від тривог і печалі душа засмутилась…

Я себе не знайду. Я в собі заблудилась.

Догорає літо

У серпневих росах догорає літо,

Коле ноги знову скошена стерня.

Прохолода ранку ходить гордовито,

І роса холодна трави застеля.

Ще в зелених барвах все навкруг буяє,

Та чомусь у серці дивний сірий сум.

Дощ на струнах арфи ноти підбирає

Пісні про кохання із осінніх дум.

Скошені отави. Пахне картоплиння.

Бо на все в природі є своя пора.

Плаває в повітрі срібне павутиння.

Осінь стука в двері… Літо догора…

Ще хочу долюбити

І знову осінь по стерні

Снує сріблясті павутини.

І пахнуть яблука. А зір

Милують палахкі жоржини.

А вітер вже пожовклий лист

Кружляє у танку осіннім,

Горить в яскравих барвах ліс,

Пливуть хмаринки в небі синім.

Благаю жовтня: «ЗУПИНИСЬ!»

Побудь таким ще довше з нами,

Нехай похмура неба вись

Ще почекає біля брами.

До мене, зимо, не тулись,

Бо я ще хочу долюбити

Моє кохання, мов той лист,

Ось-ось відірветься… Як жити?

З холодним вітром полетить,

Дощем заплаче спозарану…

Лиш паморозь загоїть вмить

В моїй душі глибоку рану.

Чарівний світ поезії : Місюра Олена: «Тут народилась я, щоб жити, вірити, любити!» : [ літ.-мист. сторінка товариства «Творчий світ»] / Олена Місюра // Вісті Ковельщини. – 2018. – С. 9.

Місюра Олена Федорівна // Коли душі торкнеться слово…: збірник літ.-мист. творів. – Ковель, 2017. – С. 154-159.

Місюра О. Повернення : [вірш] / О. Місюра // Вісті Ковельщини. – 2019. – 4 квіт. (№ 14). – С. 8.