Лицарка честі і праці

07.08.2018 о 12:00 | Категорія: Новини

До 150-річчя Людмили Старицької-Черняхівської

…Липень 1941 року. Німецько-нацистські війська вже окупували значну частину України. Проте й цей трагічний перебіг подій не змусив «надпильні» органи НКВС припинити або ж хоча б послабити невтомні пошуки «ворогів народу», «прихованих шпигунів», «ворожих агентів», «таємних фашистських диверсантів». 20 липня 1941 року за сфальсифікованими звинуваченнями була заарештована видатна діячка української культури Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, блискучий драматург, прозаїк, мемуарист, визначний громадський діяч – член Центральної Ради, організатор Спілки українок, член перекладацької комісії з підготовки до друку Біблії українською мовою. Цій дивовижній жінці було вже 73 роки, здоров’я її було підірване важкими випробуваннями – арештами, смертю чоловіка і втратою єдиної, безмежно коханої доньки Вероніки, талановитої поетеси й перекладачки, розстріляної 1938 року сталінськими сатрапами. Разом із групою інших репресованих (академіком Агатангелом Кримським, молодшою сестрою письменниці Оксаною Стешенко, Іринархом Черкаським, Андрієм Ярошевичем) у «телячому вагоні» її вивозять у Казахстан. Не витримавши знущань, принижень, холоду й голоду, дорогою вона померла. На її могилу ми не можемо покласти квіти…

Радянські каральні органи добре знали, кого вбивають. Їх не цікавили величезні заслуги перед українською національною культурою Старицької-Черняхівської — автора досконалих історичних драм «Гетьман Дорошенко», «Іван Мазепа», «Останній сніп», повістей «Діамантовий перстень», «Жива могила», перекладів із Гейне, Рилєєва, Надсона, мемуарів «Двадцять п’ять років українського театру, «Хвилини життя Лесі Українки», «Спогади про Миколу Лисенка», «Володимир Самійленко», — так само, як і нічого для них не важило ім’я її батька, класика вітчизняної літератури – Михайла Старицького. Проте цим катам, поза сумнівом, були дуже добре відомі слова Людмили Михайлівни з її промови пам’яті загиблих юнаків-героїв Крут, виголошеної у березні 1918 року: «Каїн, Іуда і большевик — три людські потвори, три звіра, що викинула на світ Божий якась страшна безодня. Ні, і

те порівняння неправдиве! Каїн убив брата, але сам вжахнувся свого злочинства і як безумний кинувся тікати від братнього трупа; Іуда продав Христа, але не стерпів муки сумління і «удавився» сам. А большевик перед смертною карою, перед розстрілом одрізав носи, вуха, проколював очі, випускав тельбухи, добивав недострелених прикладами по голові, мов скажених собак, і тішився мукам своїх братів». Вогняні слова… Зрозуміло, що ні забути, ні пробачити таке духовні й політичні спадкоємці крутівських убивць не могли.

Служіння Україні, відданість власному народу — це свідомий вибір страждань, невдячної, важкої праці (в умовах байдужого, а то й ворожо налаштованого оточення). Проте перед очима дівчини був вражаючий приклад великого батька, приклад матері, Софії Віталіївни Лисенко, рідної сестри корифея української класичної музики Миколи Лисенка. Із дитинства Людмила вільно володіла іноземними мовами: англійською, німецькою, французькою. Водночас «відчуття рідного слова» (українського!) визріло у неї дуже рано. І жодні глузування та кпини геть зрусифікованого київського дворянсько-міщанського середовища не могли залякати дівчину. Батько був її духовним наставником, від нього вона успадкувала всі таланти, працювала в найрізноманітніших жанрах: драматургії, прозі, поезії, есеїстичній мемуаристиці. Злі вітри історії були нещадними до творчої спадщини письменниці, що піддавалася цькуванню та замовчуванню. Народ і владоможці; свобода й кривава ціна, котру доводиться за неї платити; справжні та уявні друзі й вороги України; Руїна військово-політична і Руїна духовна — ось коло проблем, що їх торкається авторка у своїх творах, непідвладних часу та досі належно не поцінованих нашими сучасниками. Герой одного з них, великий патріот, гетьман Дорошенко, мусить гірко вигукнути: «О горе нам, оспалим і сліпим! Запроданці, кати керують усім, А рідні, вірні діти зрікаються отчизни!» А проте, як і герой її драми, Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська зберігала найкращу, можливо, рису українського характеру — незламну, непохитну віру в краще майбутнє.