«Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік»

Ліна Костенко про національну трагедію України

Тут по дворах стоїть бузкова повінь.

Тут ті бузки проламують тини.

Тут щука йде, немов підводний човен,

І прилітають гуси щовесни.

Але кленочки проросли крізь ганки.

Жив-був народ над Прип’яттю – і зник.

В Рудому лісі виросли поганки,

І ходить Смерть, єдиний тут грибник.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи понад 160 українських сіл та містечок з їхнім неповторним культурно-історичним обличчям перетворилися на звалище радіоактивних відходів, приречені на поступове руйнування й самознищення. Їх корінні мешканці розсіялися по світу, назавжди втрачаючи найдорожче – зв’язок із рідним духовним середовищем. Обірвалася етнокультурна спадкоємність поколінь. Земля, що була колискою слов’янських племен, унікальний етнос, який зберіг витоки української культури у побуті і традиціях – по суті, знищений. Цілий материк українського духовного буття, наче міфічна Атлантида, назавжди зникає з лиця землі. Для порятунку історичних, духовних цінностей науковці, представники ВУЗів, музеїв та громадських організацій створили історико-культорологічну експедицію. Понад двадцять років активну участь у ній брала легенда української літератури Ліна Костенко. Виїжджаючи в зону відчуження, фахівці-ентузіасти збирали пам’ятки історії та культури, краєзнавчу інформацію про кожне зникаюче село, документи, фотографії, записували місцеві говірки. Охоплювався весь спектр народознавства: народне житло, сакральне будівництво, традиційний одяг, промисли, ремесла, господарські заняття, деревообробні промисли, гончарство, плетіння. А також звичаї, вірування, календарна та родинна обрядовість, фольклор прозовий, поетичний і музичний; народне мистецтво і медицина. У вкрай важких умовах, на зараженій та інфікованій людською байдужістю землі, справжні подвижники збирали матеріали духовної культури поліщуків. Врятовані від небуття, повитягувані з радіації, з мертвих сіл, вони стануть експонатами майбутнього музею історії і культури північного Полісся до катастрофи, пам’яттю про ті тисячі невтомних рук, які все це колись — десятки, сотні років тому — витворили з любов’ю. «Хтось любить Україну, а хтось не любить. Одні занапастили Полісся, а інші — лазять по селах, і рятують усе, що можна, – писала Чорнобильська берегиня Ліна Костенко.

Страхітливий духовний чорнобиль уразив людські душі – спустошення, черствість, байдужість, забуття свого рідного, національного. Чи не тому пожинає людина гіркий «урожай» – біди, епідемії, аварії й катаклізми, що посіяла безбожність і бездуховність? Уявила себе надлюдиною і проводила страхітливі експерименти, знищуючи собі подібних і середовище свого існування. Атомна енергія, що вийшла з-під її контролю, змусила вжахнутись і збагнути просту істину: ми не царі природи, а її маленька частинка. «Світ переживає кризу людяності і кризу свідомості», – застерігає нас Ліна Костенко. Вона є авторкою кіносценарію «Чорнобиль, Тризна», повісті «Зона відчуження» та пронизливих поетичних візій, що будять думку і душу.

***

Атомний Вій опустив бетонні повіки.

Коло окреслив навколо себе страшне.

Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!

Хто сіяв цю біду і хто її пожне?

Хто нас образив, знівечив, обжер?

Яка орда нам гідність притоптала?

Якщо «наука потребує жертв», –

чому ж не вас вона перековтала?!

***

На березі Прип’яті спить сатана,
прикинувся, клятий, сухою вербою.
На березі Прип’яті — березі — на —
ріки, що колись була голубою.

Стоїть йому атомна чорна свіча.
Лежать йому села в біді і розрусі.
Уп’явся в пісок пазурями корча,
свистить йому вітер в дуплястому вусі.

Він скрізь по хатах понаписував мат.
Ікони покрав. Загубив респіратор.
Тепер захотілось йому подрімать.
Оце його царство. Він тут імператор.

Той чорний реактор — і пекло, і трон.
Він спить на піску, підібгавши коліна.
І сниться йому в ореолі ворон
вже вся Україна, вже вся Україна…

***

Над Везувієм сніг. Над Фіордами спека.
І мене вже немає дві тисячі літ.
Із Червоної книги вилітає лелека,
щоб зробить над землею прощальний обліт.

Облети, моя птахо, те царство вугляне,
що вжило неналежно Прометеїв вогонь.
Ні однісінький сад з-під долоні не гляне,
бо немає вже в саду зелених долонь.

День нахмуриться ніччю. Переглянуться зорі.
Озирнеться комета. Заплачуть дощі,
що Земля вже пустельна, і ріки вже хворі,
і немає ж куди повернутись душі.

***

Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.

І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерявин проблиски скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.

Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.

Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів…

***

І смог навис, і сонце тяжко гріє,
потік машин тісніший череди,
і алігатор міста — алергія —-
виходить із асфальтів, як з води.

Дерева вже тримаються за стіни,
вони ідуть із міста ледь живі.
Невже колись і їх уже не стане,
ні коника в реліктовій траві?

Сухі гілки — це вже вінок терновий.
Останній клен світ за очі забіг.
Залишиться єдиний лист кленовий —
бетонний лист — розв’язкою доріг.

Ліси мої, гаї мої священні!
Пребудьте нам вовіки незнищенні!

Відтоді минула третина століття, та ми знову й знову чуємо дзвони, що б’ють на сполох. На початку квітня цього року Зона відчуження запалала. Це – наймасштабніша із пожеж, які відбуваються тут періодично. Причиною займання стали підпали сухої трави. Підхоплений вітром, вогонь дістався міста Прип’ять та найнебезпечніших об’єктів Зони, знаходився у двох кілометрах від сховищ найбільш радіоактивних відходів «Підлісний» та від самої ЧАЕС. До кордону з Білоруссю – менше 10 кілометрів, пожежа могла набути міжнародних масштабів. В центрі пожежі спостерігався підвищений рівень радіації. Вогонь знищив сотні гектарів лісу, 12 віддалених сіл, цвинтарі. Удар, нанесений пожежами по екосистемі, важко оцінити. Руйнуються родючий шар грунту, оселі диких тварин, гинуть молоді покоління. Птахи не повернуться на місця, де згоріли гнізда. Лише на 11 день відкритий вогонь вдалося приборкати. Пожежникам допомогла сама природа: небо послало рятівний дощ.