Дорогою болю, дорогою долі

Попри долю одвічних рабів

Сердобольного старшого брата

Ген до сяєва вирвався спів — через ґрати.

Ген до неба, до Бога, до зір,

Попри біль, і печалі, і втрати,

Із скорбот, із розпук, із зневір

 Лине пісня — крізь ґрати.

Переможену ніч довсібіч

Змінить ясна, омріяна днина,

Де міцна і правдива, як Січ,

Встане поміж світів Україна.

Не барися, стоправедна мить!

Ярим гнівом наповнився кратер

І погрожує вщент розірвати

І в’язницю, й кайдани, і ґрати,

І того, хто ключами гримить.

Боже милий! Як серце болить,

 Коли гірко нездужає мати.

30 років тому 19 листопада 1989 року Україна провела в останню путь своїх синів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого, загиблих у радянських тюрмах.

Один із організаторів перепоховання та перевезення трун дисидентів із Росії до України Володимир Шовкошитний у своїх спогадах написав: «Жовто-блакитне море пронесло тлінні останки Стуса, Тихого і Литвина вулицею Володимирською, повз КГБ, звідки й починалася їхня хресна путь, до пам’ятника Кобзареві й далі на Байковий цвинтар. Близько ста тисяч людей вийшли на вулиці Києва, аби сказати: «Ми – українці! Це наша земля! Це наші герої! Ми – народ!».

Запитуйте в бібліотеці публіцистичну повість В. Шовкошитного «Герої народжуються на могилах героїв», яка розповідає про цю знакову і символічну подію.

Унікальні фото перепоховання Стуса, Литвина і Тихого можна переглянути за посиланням:

https://www.radiosvoboda.org/a/photo-unikalni-photo-stusa-lytvyna-tykhoho/29608417.html