НАШІ ДУШІ МОЛЯТЬ ПРО ПАМ’ЯТЬ

В один із останніх днів листопада, коли затужать осінні вітри і земля вкривається холодним саваном, Україна справляє скорботну тризну за своїми дітьми, що померли з голоду в 33 році. Схиляємо в жалобі державні прапори. Запізнілими дзвонами поминаємо мільйони українських душ, щоби віддати їм останню шану.

Година скорботи зібрала нас – зрілих і юних – щоб не згасала пам’ять нашого роду. Із мороку літ озивалися до присутніх голоси свідків – тих, хто дивом повернувся з голодоморного пекла. І завмирало серце, побачивши привид голодної смерті. Нехай минуле пече, обпікає душу. Бо найстрашніше — байдужість. Не маємо права забути, що і чому тоді сталося. І, як присяга, лунало із вуст юнаків і дівчат: «Ми пам’ятаємо про Голодомор! Ця пам’ять – наш реванш за мільйони вбитих. Вона робить нас сильнішими, бо в пам’яті вони оживають і стають поруч із нами у нинішній боротьбі. Нація, яка єдналася в хвилини вшанування померлих із голоду в минулому, об’єдналася, аби захистити своє майбутнє, і створила потужну армію. Скорбота за вбитими предками дає сили захищати себе і нащадків. Ми пам’ятаємо! Ми сильні!»

Жнивом волі заколосилася українська земля. Його вимолили праведні душі, які з надією дивляться на нас із вічності. І вірять, що їх нащадки будуть господарями на своїй землі, що жодні чужинці не посміють загарбати її мову і церкву. Не зрадьмо їхньої віри! Адже ми вміємо об’єднуватись не лише в біді, а й у праці, в молитві, у добрих справах. І тоді ми – велика, нездоланна сила.

Завершився наш захід спільною ходою до пам’ятника жертвам тоталітарного режиму – зі свічками, які символізують вогонь наших сердець і світло поминальної молитви.