Життя во славу України

В липні вшановуємо видатних українців-ювілярів:

110-річчя Василя Барки

Літописець українського горя

Народився Василь Барка (справжнє ім’я – Василь Очерет) 1908 року у селі Солониця на Полтавщині. Навчався в духовному училищі, закінчив педагогічний інститут, вчителював на Донбасі. Пережив багато незгод: війна з фашистами, оборона Кавказу, тяжке поранення, полон, гірка доля «остарбайтера», табір для «переміщених осіб» в Авґсбурзі, напіврабська праця, пошуки засобів до життя та його сенсу. Щоб не повертатися в СРСР, під комуністичний режим, лишився в Німеччині, згодом переїхав до США. Щоб захистити рідних від репресій, обрав собі псевдонім – Барка, із яким увійшов в історію. Його називають «християнським мислителем», «філософом і самітником». Він жив ідеєю «білого чернецтва» — служив Богові сам, поза монастирем. Останні три роки хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Самітній, в старечому домі, серед чужого оточення помер, як нуждар і каліка, 2003 року.

Його літературна спадщина, крім рукописів, – понад 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів, літературної критики – яскрава сторінка української літератури. Василь Барка, який сам пережив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму, відтворив народну трагедію в романі «Жовтий князь», не втішаючи себе надією, що цей твір колись буде видрукувано в Україні. Знав кілька мов, а писав тільки українською, що теж було подвигом, адже в Америці не здобудешся на великі тиражі українських книг. Василь Барка жив Україною, творив для України й щиро вірив у її світле майбутнє.

80-річчя Леся Танюка

Вiльний та безстрашний

Таким залишився у пам’яті сучасників Лесь Танюк – поет, перекладач, критик, мистецтвознавець, народний артист України, народний депутат України І–V скликань Верховної Ради, голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, член Національної спілки письменників України, голова Національної спілки театральних діячів.

Бурхливий час «відлиги» та батькові слова про те, що тільки велика риба пли­ве проти течії, визначили життєве призначення й мистець­ке покликання Леся Танюка: зводити гігантську споруду під назвою Незалежна Україна. З її постанням забракло просто­ру мистецтва, й діяльний подвижник занурився у вир полі­тичного життя, аби пробити щільний комуністичний заслін і надати українського обличчя молодій державі.

Лесь Танюк був єдиний у п’яти лицях: режисер театру, дослідник театру, перекладач, політик–народний депутат, громадський діяч. Рідко кому вдається стільки всього по­єднувати й встигати з усіма місіями впоратися. Ці іпостасі сформувалися ще під час навчання в інституті, а тогочас­на юнь завдяки організаторському таланту Танюка потя­глася до легендарного Клубу творчої молоді. Влада через кілька років його заборонила, злякавшись розкриття своїх жахливих злочинів (саме учасники клубу виявили остан­ки розстріляних у Биківні). Забороняли також підготовлені разом із Аллою Горською вистави у Львові, Одесі, Харкові. Лесь був бунтарем і, рятуючись від переслідувань, поїхав до Москви, де реалізував себе як досить успішний режисер. Вигнаний з України після спроб якщо не ре­формувати, то бодай пробудити український театр від тривалого корнійчуківського наркозу, він не асимілювався в тамтешньому морі, а дбав про українську культуру Москві. Поставив понад 50 вистав. Був режисером фільму «Десята симфонія», сценаристом «Голоду-33», автором серії телефільмів про Розстріляне Відродження.

З початком перебудови Лесь Степанович повертається до Києва й очолює Молодіжний театр. Він автор понад 600 публікацій на теми культури, політики, мистецтва, збірок поезій «Сповідь» (1968); книг: «Марьян Крушельницкий» (рос. 1974, укр. 2007), «Хроніка опору» (1991), «Хто з’їв моє м’ясо?» (1994), «Монологи» (1994), «Як рубали фермерів під корінь» (1994), «Парастас» (1998), «Quo vadis, Україно?», «Кому закони не писані?», «Твори у 3-х томах. Слово. Театр. Життя»; упоряд. і автор статей в книгах: «М. Куліш. Твори в 2-х т.» (1990), «Лесь Курбас. Статті і спогади» (1987), «В’ячеслав Чорновіл. Пульс української незалежності» (2000); «Щоденники без купюр» у 60 томах (вийшло 37 томів), перекладів творів Шекспіра, Мольєра, Брехта, Піранделло, Апполлінера…

Час, виділений долею, – найбільша коштовність. Лесь Танюк часу не марнував, працював безперервно. Відійшов у вічність на 78-му році життя. Його спадщина невичерпна й з роками зростатиме в ціні.

Маестро 80: ювілейний рік Мирослава Скорика

В липні славетний композитор, Герой України, Мирослав Скорик святкує 80-літній ювілей. З цієї нагоди саме у його день народження у Львівському національному академічному театрі опери та балету відбувся показ спектаклю «Повернення Батерфляй». Він відтворює реальні факти з життя неперевершеної Соломії Крушельницької, яка заохотила  Мирослава займатися музикою і є рідною сестрою його бабці. Балет на музику видатного італійця Д. Пуччіні містить мальовничі фрагменти з багатьох вистав, у яких успішно виступала ця оперна зірка.

З цієї вистави розпочався міжнародний проект «Рік музики Мирослава Скорика», ініційований та організований концертною агенцією UKR Artists. Протягом 2018-2019 років в рамках проекту заплановано 80 різних за своєю формою та наповненням культурно-мистецьких подій, присвячених Легенді української музики. Окрім концертів та майстер-класів, відбуватимуться презентації аудіо-дисків, книг, нотних видань. Також пройдуть гастролі країнами Європи.

Життєвий та творчий шлях ювіляра багатий на яскраві події та здобутки. Його старшому брату, вояку дивізії «Галичина», по завершенні війни вдалося емігрувати до Австралії, а родину Скориків було репресовано та вислано в Сибір. Лише після смерті Сталіна Мирославу дозволили повернутися до Львова. Закінчивши Львівську та Московську консерваторії, він був викладачем Львівської та Київської консерваторій, підготував плеяду непересічних українських композиторів: Є. Станкович, І. Карабиць, А. Гаврилець, М. Швед та ін. Тривалий час М. Скорик працював у США, в Австралії. В кінці 1990-х повернувся в Україну і до сьогодні є однією з перших скрипок в її могутньому оркестрі: викладав у Львівській консерваторії, в НМАУ, був художнім керівником всеукраїнських фестивалів, співголовою Національної спілки композиторів України (2006 – 2010 рр.), художнім керівником Київської національної опери (2011 – 2016 рр.)

Величезний творчий доробок Мирослава Скорика включає оперу, балет, концерти, твори для оркестру й різноманітних ансамблів, фортепіанні соло, джазову та популярну музику, музику до багатьох фільмів та театральних вистав, зокрема – до стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (1964 р.) А найбільш впізнаваним та найчастіше виконуваним його твором є «Мелодія ля-мінор», написана до фільму «Високий перевал» (1981р.) Кінокартина про повоєнні роки в Галичині вже на етапі монтажу під тиском владних структур зазнала значних змін. Її режисер, Володимир Денисенко, не поділяючи трактування сценарію, нав’язаного представниками КДБ, звернувся до Мирослава Скорика з проханням скласти таку музику до кінострічки, яка могла б «розказати» глядачеві те, чого не можна показати. Сьогодні «Мелодія ля-мінор» звучить в різних аранжуваннях.

Мелодія ля-мінор  (натисніть посилання  для прослуховування)

Пісня «Свіча» Оксани Білозір (записана у 2007 році), слова якої поет Богдан Стельмах поклав на «Мелодію ля-мінор», присвячена трагедії Голодомору в Україні 1932–1933 років.