Олексій Пех

БІОГРАФІЯ

Олексій Андрійович Пех народився у вересні 1950 року у   Шацькому районі – мальовничому куточку Волинського Полісся. Тут, у прекрасному краї лісів та озер, проходило його дитинство, тут, у рідному селі Пехи, у 8-річній школі навчився писати і читати, вперше відчув красу і велич українського слова. Вже у 4-му  класі складались перші вірші, які надсилав до всеукраїнської дитячої газети “Зірка”.

Здобувши середню освіту у Згоранській середній школі     Любомльського району, у 1967 році вступив на філологічний факультет Луцького педагогічного інституту ім.Лесі Українки. У 1971 році, отримавши диплом учителя української мови і літератури, почав свою трудову діяльність. Працював за спеціальністю у Ростанській середній школі Шацького району, Головнянських школі-інтернаті та середній школі Любомльського району, Люблинецькій школі-інтернаті Ковельського району.

Із 2006 року і по сьогодні працює методистом відділу освіти Ковельської райдержадміністрації. Друкується у районній газеті “Вісті Ковельщини”.

ПОЕЗІЯ ОЛЕКСІЯ ПЕХА

***

Як би там не було, не ховай
свого серця тепло за холодною крицею.
Пам’ятай:
за добро повертається добре сторицею.

Як би там не було, захищай
честь і правду від зла щохвилини.
Пам’ятай:
захистиш одного –
і тебе захистять неодмінно.

Як би там не було, не втрачай
оптимізму в життєвому вирі.
Бережи, щоб в тобі не зів’яв
цвіт любові, надії і віри.

Як би там не було, ти шукай
ідеалу духовність високу.
Пам’ятай:
гарно прожитий день –
то до злагоди з Господом
кроки.

***

У вікно осінь стукає тихо
Пожовтілим кленовим листком.
Відлітає до вирію літо
Журавлиним ключем-літаком.

По червоних коралах калини
Сонце плавно веде полонез
І хмаринка в блакитній хустині,
Щоб зустрітись, спішить до мене.
Жовтень 2002 р.

***
Цвіт травневий падає білими сніжинами,
І стрілою ластівка лине в даль ясну,
Свічки каштанові під хмарками синіми
Небу усміхаються, славлячи весну.
Обрій чистий виткано у промені сонячнім,
У гаях черемхових – солов’їна ніч.
І Земля у Галактику величезним соняхом
По шляху Чумацькому йде у тишині.
Травень 2002 р.

***
Коли власна совість гріхи всі простить,
Коли усі люди гріхи мої простять,
До кінця буду хрест свій спокути нести
А коли час настане останньої прощі,
До Бога звернуся смиренно і просто.
- Господи Вічний! Прости і спаси!

Ти серце запали любов’ю, вчителю

З висоти літ прожитих, передуманих
Зумів несхитно істину збагнуть:
Йди до дітей усміхненим, залюбленим,
Хоч, може, й на душі коти шкребуть.

Приходь у клас із чесністю, порядністю,
Щодня сій слово правди і добра.
Наповниться по вінця серце радістю,
Коли тобі повірить дітвора.

Тут не пройде холодна бухгалтерія.
В учителя завжди мета свята:
Пізнать дитину – це тонка матерія,
Пізнать дитину – справа непроста.

І коли бачиш, як ростуть мислителі,
З якими Україну піднімем,
Ти серце запали любов’ю, вчителю,
І неси дітям Данковим вогнем.

Мелодії життя

Слухаю лісу зимового тишу,
Погляд сягає до синіх вершин.
Чую, як вітер тихенько колише
Сніжинки холодні на гілках ялин.
Слухаю ночі баладу зимову
Читаю абетку далеких зірок,
І диво – казку з густої діброви
У гості до себе зову на урок.
Бачу у всьому довершеність, вроду.
Зростають в душі неземні почуття.
Слухаю музику вічну природи.
Пульсує мелодія вічна життя.
Січень 2002 р.

Звізди Полин…

Звізди Полин невидимий вогонь
Горить, не гасне, не згасає.
І в світі цім ніхто не знає,
Хто в силах погасить його.
Звізди Полин страшний чортополох
У небесах, воді, травиці.
І в кожнім атомі-кровинці
Вбива нетлінних генів джерело.
Звізди полин злодійський ураган
Вужем повзе у людські душі.
Добра і віри сходи глушить,
Як цвіт жоржин вбива дурман.
Звізди Полин смертельні пелюстки
Впадуть і в порох спопелять планету.
І Земля щезне на віки у Леті,
Якщо самі себе не будем берегти.
26.04.1996 р.

***
Радію дню, який мені
несе в дарунок праці келих,
і котрий килимом простелить
секунди радісні й сумні.
Радію дню, що відійшов,
Він неповторний був, як завжди,
І, слава Богу, якщо завтра
Новому дню радітим знов.

***
Посію усмішку в очах -
а зійдуть сльози.
Добро посію на дощах -
а зійде лихо.
Любов посію між зірок -
зійде зневіра.
Посію радість на вустах -
а зійде туга.
Чи варто бути сіячем,
коли невдачі?
Так!
Варто!
Тільки через біль і через втрати
пізнаєш справді суть життя
і зрозумієш його вартість.

Про долю дітей не забудь!

Мій світе суєтний, в серцях воскреси благородство,
Святе милосердя – і Бог за щедроти воздасть.
Мій світе захланний, поглянь на дитину хоч оком,
Якщо хочеш мати надію, любов, благодать.

Усього нам мало – шукаєм не знати вже чого,
Якщо не заплатять – даремно не ступимо крок.
Мій світе багатий, не вартий гроша ти дрібного,
Якщо плачуть діти, шукаючи хліба шматок.

Мій світе дорослий, відкинь хоч на хвильку турботи,
На мить повернись у дитинство далеке своє.
Згадай ті часи, що пройшли у приємній роботі,
Згадай літній ліс, у якому зозуля кує…

Згадай оце все – і лицем повернись до дитини,
Згадай оце все – і подбай про щасливу майбуть.
Хоч завтрашнє мати, стражденна моя Україно, -
Сьогодні про долою дітей не забудь, не забудь!

***
Учителю! Ти спалюєш себе
в серцях дитячих й душах щоуроку.
Підносиш через слово до небес
Людини сутність – світлу і високу.

Учителю! Щоденний подвиг твій
зерном добірним проросте крізь роки.
Поки живеш – розумне й вічне сій,
неси між люди творчості неспокій.

В тобі пульсує океан добра.
Ти – мрій прекрасних чарівний володар.
Учителю! Ти в душах зводиш храм.
І це твоя найвища нагорода.

***
Коли у серці вчителя горить
праматеринський корінь – рідне слово,
то він завжди зуміє перелить
в дитячі душі джерело любові
до тих джерел, з яких пішов у світ,
до тих пісень, що наспівали мами…
Вітчизни дух не згасне в плині літ,
Він буде у житті постійно з нами.

***
Виткалось небо темною габою,
Гримнули громи на всі світи.
І веселий дощик з хмарки голубої
у траві сховався – не знайти.
Із постелі ночі пробудивсь світанок,
У зеленій ніжності ліси.
Пелюстками сонця усміхнувся ранок
і заграв на крапельках роси.

***
Як розпач здушить у важку хвилину,
А сльоза гірко сльози обпече,
Покину все і до тебе полину:
зіпрись надійно на моє плече.
Я витримаю все, я не зломлюся,
До тебе перейду усі броди.
Лиш за одне лякаюсь і боюся:
А раптом серце стане назавжди,
І чорна туга ув очах замерзне,
І вибухне розпукою вночі.
Молюся, Боже, заступись за мене
І збережи для рідної душі.

***
Працювать буду, доки не впаду,
життя наснагу в Богові черпаю.
Із добрим словом до людей іду -
І навзаєм мені добро вертають.

Невтомний жайвір Неба світлий дух
У пісні щедро людям посилає.
Із щирим словом до людей іду -
І людська щирість до мене вертає.

В житті взнавав і лихо, і біду,
тому й на поміч іншим поспішаю.
Із чесним словом до людей іду -
сповна за чесність чесністю вертають.

Пускаю пісню між людей з добром,
нема у ній підступності і зради.
Тому й беру щодня в руки перо,
Щоб сіять слово совісті і правди.

Сповідь Шевченка

Прости мені, Боже, велику гординю в думках,
Прости, Всебачий, якщо можна гріхи ці простити.
Ти, Господи, знаєш, який мені видався шлях,
за те, що посмів Україну незрадно любити.

Прости мені, Боже, що слово сердите кидав.
То серце моє промовляло в стражденні хвилини.
Не міг я терпіть, як чужинець брутально топтав
цнотливо-святі обереги моєї Вкраїни.

Прости мені, Боже, що землю нещасну будив
і вище тебе її проклинав і возносив.
Прости мені, Боже, що рідко до церкви ходив,
бо йшов в Україну, допоки живий, як на прощу.

Поставлю у храмі свою сповідальну свічу,
В молитві смиренно до Тебе, Всевишній, звернуся.
Прости мене, Боже, якщо, може, Тебе зречусь,
Та тяжко скарай, якщо я України зречуся.

***
Люблю ранковий час. Люблю ранкову тишу.
Ще сонце спить. Туманом вкритий ліс.
Когось пташина із гнізда покличе.
І знову тиша, спокій на землі.

Між дерев стежка крутиться зигзагом.
Корал роси з листка безшумно впав.
Ось вибіг боровик і зупинивсь повагом,
зняв капелюх і мене привітав.

Ще спить мурашник, тільки охорона
вряди-годи подасть сигнал:
- Вартуй!
Сховався вітер у дубових кронах,
Йому то що, він любить висоту.

Ще бачить сни колюча дика рожа,
але чекає сходу сонця все.
В красі природи – досконалість Божа,
шкода лишень, що рідко бачиш це.

***
Є цінності одвічні і нетлінні,
Їх не стирає невблаганний час.
«Кобзар» – духовний кодекс України,
Мудра Нагорна проповідь для нас.

У ньому код великого народу,
Його несем і будемо нести.
Для українців Заходу і Сходу
«Кобзар» Тараса рідний і святий.

Звитяга Січі, чорна ніч Руїни,
Любов, калина і Дніпро-ріка.
Пізнати хочеш душу України -
У «Кобзареві» відповідь шукай.

Читаю «Сон», «Тополю», «Неофіти»,
Шевченка-генія взнаю через листи.
Безсмертні строфи вчать свій край любити,
До Господа з молитвою іти.

Знову і знову в думці осягаю
Мудрість простих, таких звичайних слів.
Спасибі Богу – ми Шевченка маєм
На всю прийдешність років і віків.

Напиши мені, брате, листа

«Микито, рідний брате! Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу… Нехай же я хоч через папір почую рідне слово. Ще раз прошу, напиши мені письмо по-своєму…, а не по-московському.»
З листа Т.Шевченка до М.Шевченка. 15 листопада 1839р., С-Петербург

Напиши мені, брате, листа
Словом, скупаним в чистих джерелах,
В солов’їних закоханих трелях
Напиши мені, брате, листа.
Хай всміхнеться крізь лихо родина,
В моїм серці розквітне калина.
Напиши мені, брате, листа,
Я дніпровою вмиюсь водою,
Хоч на мить розминусь із журбою.
Напиши мені, брате, листа,
Бо московська немовби вбиває,
А душа в чужині потерпає.
Напиши мені, брате, листа.
Ти його перешли журавлями,
Він мені відізветься піснями.
Напиши мені швидше листа,
Передай для мене Україну,
Я із нею не вмру, не загину,
Напиши мені, брате, листа…