Анатолій Семенюк

БІОГРАФІЯ

Анатолій СЕМЕНЮК народився 1944 року в

с. Клевецьк Турійського району на Волині. Освіта вища. Закінчив Львівський політехнічний інститут.  Працював колгоспником, електромонтером, інженером, начальником району електромереж у Нововолинську і Ковелі.

В місті залізничників очолював комунально-житлове підприємство №2. Двічі обирався ковельським міським головою.

Нині є радником мера. Водночас плідно працює на літературній ниві.

ТВОРИ АНАТОЛІЯ СЕМЕНЮКА

Історія «старої аптеки» м.Ковеля
Шановний ковельчанину! Що згадаєш ти, зайшовши в будинок “старої аптеки»? Які думки тобі, сучасному, навіює давня історія міста.
Поглянь на будівлю, старовинні пляшечки для ліків, колбочки, ступки, ваги, фотографії, пожовтілі від часу документи. Ти відчуєш себе причетним до тих далеких таємниць і легенд. За ними — багато подій, фактів, людських радостей і тривог.
Будинок по вул. Незалежності, 89 є окрасою міста. “Стара аптека ” занесена до історичні джерела називають 1799 рік, коли Фрідріксони збудували на тодішній вулиці Луцькій гарний двоповерховий будинок. Він має Г-подібну форму. Зовнішній кут на розі вулиці Міцкевича (Бульварній) “зрізаний” і відсічений аркером, який завершується чотиригранним куполом.
Споруда має беззаперечну історичну цінність і є важливим елементом фонової забудови центру міста. Сучасна добудова не нашкодила давній архітектурі. Вона виконана в стилі XIX століття, з тими ж елементами прикрас, розмірів вікон тощо.

Якщо лікарні, шпиталі, богадільні згадуються у XVI столітті, то становлення аптечної справи у місті Ковелі ми впевнено можемо датувати кінцем XVIII століття. Провізор Фрідріксон по праву є піонером організованого медикаментозного забезпечення населення. Мусимо зауважити, що династія Фрідріксонів утримувала аптеку до 1939 року. Ця установа в регіоні була провідною. Вона “пережила” Першу війну, революційні буревії, громадянську війну. Успішно функціонувала і за польських часів, і за німецької окупації. У1944році аптека однією з перших на Волині відновила роботу у повоєнному Ковелі.
Але повернімося до кінця XIX століття. В той час послугами аптеки користувалась сім’я Косачів. Хворіла Леся Українка. На сестричок поетеси напала екзема. У важкому стані лежала хвора на дифтерію Ісидора. Скільки разів звертались Косачі за ліками, мазями і різноманітними мікстурами в аптеку, сьогодні не знаємо, але впевнені, що у підтриманні здоров’я знаменитої родини велику роль відіграла саме аптека Фрідріксона. Ті рецепти, за якими готували ліки, виписував знаменитий повітовий лікар, сімейний доктор родини Косачів, письменник і композитор Модест Левицький. Відомо, що й він не оминав аптеку, в якій на другому поверсі у спеціальній лабораторії висококваліфіковані фахівці виготовляли чудо-мікстури.
Користувались аптекою і військовики. В Ковелі у той час кеартирувались штаб 7-ої дивізії, 7-й Кінгбурзький, 19-ий драгунський полки, кінно-артилерійський дивізіон, піхотний полк та інші.
Аптека мала торговий зал, вхід у який був з перехрестя вулиці Бульварної, кабінет власника, лабораторія, складські приміщі Умебльована аптека була спеціальними шафами, гарними прилавками столами. В аптеці було сучасне на той час обладнання.

У 1939 році аптека була націоналізована радянською владою. Великих змін аптечна справа у місті не зазнала. Згодом почалась війна. Під час окупації аптека не припиняла своєї роботи. І працювала вона не стільки на німців, як на ковельчан. Із спогадів очевидців відомо, що саме з цієї аптеки мама одного з підпільників молодіжної організації “Соколи “, передавала медикаменти і ліки воякам УПА в Скулинський ліс. Завдяки цьому було збережено життя багатьох вояків і простих українців-патріотів.
Можливо, за порятунок людей Бог віддячив ковельчанам, зберігши будівлю під час бомбардувань, артилерійських обстрілів та пожеж. Однією з перших в області після визволення міста у 1944 році аптека відновила роботу.
У післявоєнний період завідував аптекою Омелян Кінгер. Ковельська аптека, як і луцька, стала провідною на Волині. У1945-1947 роках ковельчани створили майстерню і тим самим забезпечували меблями всі споріднені заклади області. Важливого значення в ті часи надавали заготівлі лікарських рослин. Якщо у 1944 році їх заготовлено всього 400-500 кілограмів, то в 1968році ця кількість зросла в 10 разів.
Вражаючими темпами збільшувався товарообіг. “Стара аптека” функціонувала до 1968 року. Працівники її були тоді переведені в нове приміщення, а в “Стару аптеку” перейшла санепідемстанція. Внизу функціонував магазин “Овочі”.
Старіння конструкцій, атмосферні і природні впливи робили свою лиху справу – конструкції будівлі стали руйнуватися. З часом у 1995 році Ковельська санепідемстанція переселилась у новозбудовану сучасну споруду. Перейшли у нове приміщення і працівники магазину. У приміщенні аптеки з ініціативи голови місцевого осередку українського Фонду культури Г. Сарапіна проводились виставки художників в залі, де у свій час відбувалась торгівля ліками.
Постало питання, бути чи не бути історичній будівлі? Виношувалася ідея знести “стару аптеку” для розширення вулиці Леніна. Однак зусиллями демократичних сил “стару аптеку” знову було збережено. На порядок денний постало питання реконструкції і ремонту. Збіднілий бюджет не дозволяв провести необхідні роботи.
На початку XXI століття вдалось проблему зрушити з місця, але завершити реконструкцію не вдалось. У 2006році нова влада знову повертається до цієї проблеми. Ремонтні роботи контролював особисто міський голова Сергій Кошарук. У 2008 році будівля заграла новими кольорами як ззовні, так і всередині. Було відкрито культурно-просвітницький центр, в якому успішно функціонує картинна галерея, книгарня, школа шляхетних українок, конференц-зал, де збираються відомі письменники, поети, музиканти і діячі культури.
2009 рік знаменується відкриттям муніципальної аптеки. Все повертається на круги свого.
“Стара аптека”, взявши найкраще зі своєї історії, дивиться на цей світ по-сучасному.
Вона має свої пріоритети. І всі вони – соціально спрямовані. Це:
- популяризація здорового способу життя;
- консультації для населення з використання лікарських препаратів;
- лікувальна косметика;
- продаж:ліків пільговим категоріям населення тощо. Славна історія закладу охорони здоров ‘я набуває нових форм, при цьому
виконуючи основне завдання – слугувати людям.
Першій школі присвячую

І знову осінь учнів просить
У світлі класи в рідну школу.
І защебечуть соловейки стоголосо -
Ту пісню не забути нам ніколи.
Бринить дзвінок, його не зупинити.
послухайте ті звуки ясноплинні.
У кожній ноті – вчитись, вчитись, вчитись.
То – правило життя, ми знать його повинні.
В світлиці-школі научатись мови,
У інститутах – інтеграли й схеми.
Учитись будувати. І все це – знову й знову.
Та над усім панує найсвятіша тема.
Є рідна мама. І є диво-дивнв на Землі -
Найперша вчителька, наставник, педагог.
Ідуть крізь бурій шторми кораблі,
Вона ж в душі, лишається, мов Боа.
За труд її немає слави, ані благ.
Не встелений той шлях ні сріблом, ані злотом.
Немає подвигів гучних звитяг -
Тут просто доля вкрита працею і потом.
Вклонись чолом, найперша вчителько моя,
Хай радістю й добром тобі воздається.
Нелегкий шлях, почесна колія-
То все твоє людське й найвище щастя.
Вклонюся школі, педагогам, вчителям.
Тут вчилися І виросли мої сини.
Сьогодні естафету я онукам передам:
Ідіть і вчіться аж до нової весни.
…Дзвенить дзвінок. Осіннє Сонце світить,
І в кожній ноті – вчитись, вчитись,
вчитись!..

ЛЕГЕНДИ КОВЕЛЯ: Бувальщини, народні сказання. Луцьк,”Надстир’я”, 2008р.

(пропонуємо Вашій увазі уривок твору)

Вступ
Життя – це безперервна легенда. Визначні і буденні події з’являються на небокраї людського буття, дивують своєю неповторністю і відходять у минуле. Одні зникають десь у тумані Всесвіту, інші залишаються в пам’яті.
Легенда як і людина, має своє життя. Народжується вона в певну епоху. Пройшовши фільтрацію і видозміни в часі, вона набуває безсмертя. Ніхто не знає, коли це було, в якому тисячолітті, та це й не так важливо, адже подія, прихорошена часом, виконує свою історичну місію на сучасному етапі.
Душевні переживання різних поколінь переливаються у фольклорні твори і стають неоціненним скарбом для майбутніх нащадків.
Офіційна історія міста визначається рамками семи-восьми століть. Легенди на своїх романтичних крилах переносять нас у сиву давнину, окреслену тисячоліттями. З тих древніх часів беруть початок витоки нашої духовності і культури. З тієї весни нашого українського роду формувались уявлення про ті священні рослини і тварини, які слугують нам і сьогодні.
Досліджуючи легенди, можна віднайти випадки впливу на ті чи інші події інших народів, миролюбних сусідів чи завойовників. Наприклад, на основі давньої легенди поліська пахуча лепеха чомусь називається ще й «татарським зіллям». Переповідають, начебто летіли на конях татари і кидали корінці в болото. Виростало зілля – і вода чиста ставала. Інша версія посилає нас до Австрії. Саме туди привезли пахуче зілля, посадили його в басейнах, а потім вже й в Україні воно з’явилось. Не задумуючись, люди вірять легенді. А лепеха росте, пахне і лікує людей ще з часів богині весни і води Дани, коли й татар ніхто не знав. Тому й треба вносити поправки в легенду, що лепеха, яку на Трійцю розкидають по всій домівці, щоб нечисту силу відігнати, споконвіку – наша рідна священна рослина.
Історія міста Ковеля терниста і жертовна, але всупереч різним обставинам – оптимістична. Місто, що народилось на Тур’єму острові, має свою красу, свою привабливість і свою долю. Про все це розказують легенди.

На щастя, на долю

Мій Ковелю, мій легендарний Ковелю,
Ми виткали долю під знаком підкови.
Святили і словом, і міцною сталлю,
І пісню складали тобі калинову.

Тобі – найтепліші мої почуття.
Тобі – моє щире і лагідне слово.
В тобі – моя радість, любов і життя.
Не я тобі треба,
А ти – мого щастя і долі основа.

Першим був Коваль

Кожен з нас хоче заглянути за куліси історії. І раз за разом на сцені з’являються картини нашого давнього життя. Чим більше таких картин, тим міцніша основа нашого пізнання. Криниця може замулитись. Не знаючи, де вона, хто і як її почистить, не вдаючись до наукових досліджень та археологічних доказів, спробуймо пошукати істину в просторі легенди і віднайти свої витоки й джерела.
В сиву давнину люди старались жити гуртом. Селились у захищених чи то водою, чи то горами місцях. Будували споруди городища, обнесені земляними валами чи мурами. Вози, а також дерев’яні палі, сторожові вежі, міцні ворота – це прості елементи захисту від нападу ворога. Будувати було з чого. Навколо – ліси дрімучі. Тури, олені і різна живність водилася в тих лісах. У річках – риби багато.
В одному з таких куточків Волині жило плем’я. Як і годиться, громада мала свій устрій і свого вождя. Кожен член її робив свою справу: хто полював, хто коней доглядав, а хто в кузні майстрував.
Та якось сталась подія, яка порушила спокій громади. Була в одного князя-верховоди дочка. Гарна-прегарна! Волосся – льон золотавий. Стан стрункий у берізки позичила. А очі голубі, небесними фарбами малювала. Закохався коваль. Сильний і вправний був. І коня підкує, і меч викує, і вуздечку змайструє. Сили – на двох. А ось дочці володаря не рівня.
Там, де кохання, – там розум мовчить. Задивлявся, підстерігав мить, щоб зустрітись. І таки причарував дівчину. Таємно від пильного ока батька зустрічалися. О, ці літні вечори! Ці спокусливі зорі! І слова співучі! Господи, прости їх – з неба впали поцілунки та обійми. Хто зупинить безрозсудство закоханих?
Та так вже споконвіку ведеться, що зло стереже і намагається затьмарити світло. Злі язики про те кохання нашептали князю. У злості й роздратуванні заметався князь, схопив меч:
- Немає в мене дочки! Вб’ю обох! – вибухнув гнівом.
Мати вчепилася за руки – відкинув жорстоко геть. Впала і плакала. Знайшов закоханих. Підняв меч над головою.
- Зупинися, князю! – раптом вигукнув коваль. – Не дозволю! Я кохаю твою дочку більше від життя.
Кинувся хлопець стрімко вперед. Сильною рукою вибив меч із рук князя. Птахом злетів на коня. Мов пір’їнку, підхопив свою кохану і посадив біля себе. Галопом з місця і погнався в світ за очі. Знав, що погано буде. Тому летів на князевому коневі через поля і долини, ховався в лісах, перетинав якісь струмки і рівчаки. Відчувши, що погоні немає, призупинився. Немов у казці, річку тихоплинну побачив. А за широким плесом – острів мальовничий.
- Там і переночуємо, – сказав тихо коханій.
Швидко знайшли брід. Змайструвавши нехитре ложе з верболозу та очерету, лягли відпочити. Нічка темна колихала їхнє кохання. А на ранок, вмившись цілющою і чистою водою Турії, стали радитись, як жити будуть далі. Та й вирішив коваль поселитись на цьому острові. Змайстрував житло. Кузню на березі річки поставив. Інструмент віднайшов у близьких поселеннях, а болотної залізної руди тут було досить.
Через якийсь час і діти з’явились. Щасливі були і щасливо жили. Тому й до наших днів на крилах легенди долетіло і стало називатися це поселення «містом щастя». Так був давним-давно заснований наш рідний Ковель славним і закоханим ковалем.

Підкова – символ щастя

Давно це було. Тоді ще боги поміж людьми жили. Бог Велес-Тур ягнятко на руках носив, оберігаючи від хижих звірів. В краю тім юнак гарний і сміливий проживав. Звали його Полель. Кажуть, що, назва краю того – Полісся – від його імені пішла. Шукав юнак наречену, та не знаходив. Не скаржився на долю. Тоді люди не знали, що таке щастя, і жили спокійно.

Ішли чередою роки, століття. Клубочились хмари сірі на небі. Вже й Велес-Тур прихорошився срібним волоссям. Знав, що настане той день, коли владу свою божественну молодому насліднику потрібно буде передати і мудрості навчити. Покликав Велес до себе юнака Полеля і подарував дивного коня. Очі в нього іскряться, грива срібна в’ється, а під копитами золоті підкови виблискують. Зрадів юнак. Плигнув птахом на коня й з місця галопом понісся. А з-під копит коня іскри і вогненні стріли летять. Хмари тими світлими стрілами розвіялись. А через мить і небо стало чистим. І відкрилась людям чудова картина: на небі зорі мерехтять, а на сході Сонце підіймається. Зупинився заворожений Полель і нове чудо побачив. Найясніша зірка з небес скотилася і впала на луг росою, заіскрилася трава, ромашки і дзвіночки сині. Зіскочив юнак з коня свого. Зібрав у пригорщі росу та й кинув над головою. І з’явилась перед Полелем золотоволоса синьоока красуня Леля. А над небокраєм різнобарвна веселка заграла.
- Я щасливий! – вигукнув юонак. – То золотої підкови промені визволили мене з хмар сірих. Довго я чекав на цю мить щасливу.
- Тепер ми будемо навіки разом, – промовила тихо Леля.
Взявшись за руки, закохані Полель і Леля з конем дивним пішли за небокрай. А різнобарвна райдуга вінчала своїм вінцем молодят. Вони ставали богами. Всі, хто бачив те чудо, усміхалися радісно. Вони теж пізнали, що таке щастя.
З тих пір підкова стала символом щастя й удачі. Пройде мандрівник краєм тим райським, побачить над дверима підкову і подумає: тут щасливі люди живуть. А ще в тому краї місто заснувалось гарне-прегарне. На щиті його – хрести срібні і золота підкова.      Славні люди там мешкають і називають те поселення «містом щастя». А офіційна назва його – Ковель.

Священна річка Турія

Не забули ковельчани ті давні часи, коли на Землі священним тваринам і деревам поклонялися, а боги небесні допомагали в усіх добрих справах.
Покровителем волинян був небесний бог Велес-Тур. А на землі священною твариною вважався граціозний бик-тур. Це був сильний і безстрашний «воїн» – швидкий, як вовк, хитрий, як лисиця. Не дай Боже, потрапити супротивнику під його гострі роги. Падав кінь і відступав ведмідь під його натиском.
Люди відчували і поважали силу тура і на небі, і на Землі. Вояки, які захищали землю свою, майстрували шоломи, схожі на голову тура. Вважалось, що воїн ставав безстрашним, як тур, а роги лякали ворога.
Та як не надійся на сили небесні, на землі на людину небезпека повсюди чатує. Тому селились у таких місцях, щоб ні ворог, ні звір хижий не напали зненацька.
Ось в такі часи по землях волинських подорожував купець знатний чи то з Персії, чи з іншої країни Сходу. Історія цей факт замовчує. Крім того, що купець продавав свій крам і купував тутешній, він ще й місцевість і природу описував. Мав із собою, крім охоронців, і літописця.
Під’їхавши до річки, тихої і широкої, зупинився. Неподалік острів, заселений людьми, виднівся. З окремих будівель дими вгору піднімались. Розказували купцю, як в кузнях із болотяної руди залізо виплавляли і мечі кували. І не тільки зброю майстрували, а й підкови, кольчуги і щити захисні.
«Бам-дзень, бум-дзень», – долинали глухі і дзвінкі звуки до подорожуючих. Хотів на свої очі побачити купець тих вправних ковалів і поселення, та й став шукати броду. Але не тут-то було. Біля переправи раптом якісь дивні люди з’явились. Озброєні мечами і луками, а на голові шоломи з рогами тура.
- Що то за ріка? – запитав купець.
Не зрозумів начальник охоронного загону, про що його питають. Але й мовчати не хотів.
- Тур я! – показавши пальцем на свою голову, відповів.
Купець зрозумів усе по-своєму і наказав літописцю:
- Запиши: річка ця Тур’єю зветься!
Так і пішла ця назва по всіх усюдах. Купець поїхав своєю дорогою.
А Турія всміхалась таємниче. Вона добре знала, що сам бог Тур її святив та ім’я своє дав.
Давно відійшла в небуття священна тварина Тур. І на небі Бог Велес-Тур передав свої духовні і панівні повноваження іншим богам. Однак як згадка про ті давні часи збереглися на карті Волині назви: містечко Турійськ, села Туровичі, Туропін, Туричанка, Затурці, озеро Тур та інші. А ріка Турія залишилась для ковельчан священною. В ній русалки водяться і зорі сузір’я Тельця купаються. А скільки таємниць зберігає душа священної ріки:

А Турія в пахучих лепехах шепоче
Про давні легенди, про славного бога.
Як зорі небесні купаються в ночах,
Як воїн волинський святив перемогу.

Звідки назва «Ковель»?

Живе людина і не знає, що їй у цім світі Долею призначено. Доброчинна з Богом у серці живе і слава сама до неї в дім заходить.
Давно це було. Жив коваль на острові, який ріка Турія омивала. Жив у гармонії з природою, тихо і спокійно. Слава про його майстерність далеко за межами поселення летіла. Від діда-прадіда перейняв таємниці непростого ремесла. І до князя Данила та слава ковалівська долетіла.
Так сталося, що збирав князь у той час дружину військову до походу проти ворогів – тевтонців. Заїхав перед тим князь Данило до вправного коваля. Поклоном низьким зустрів той високого гостя.
- Кажуть, що ти мечі славні вмієш виковувати? – запитав гість.
- Не знаю, чи мої мечі чудодійні. А ось твій нікудишній, – сказав і, взявши у князя меч, зігнув двома руками та й кинув під ноги. О, це була велика образа! За такий вчинок голова на землю впасти могла.
- Як ти посмів? – скипів Данило. І вже приготувався до фатального руху. Та раптом стримався і гнів на милість повернув.
- Викуй меч, достойний слави і перемоги! Тоді, можливо, й прощу! – і поїхав. Довго чи коротко оповідка мовиться, але не забарився князь і повернувся до кузні.
- Спробуй, князю! – запропонував коваль.
Взяв Данило меч у руку. Підняв над собою і засяяла криця променем сонця. Махнув вправно, і деревце, що росло поруч, впало зрубане. Нічого не сказавши, помчав далі. Не пройшла образа. Вже в похід сурми засурмили. Рідну землю захищати треба. Військо тевтонців виявилося за чисельністю у два рази більшим. Та відважні вояки волинські кинулись у смертельну січу. Не одна голова покотилась по цій землі. Далеко чулись відлуння від брязкоту мечів і щитів.
Відчайдушно бився князь Данило.
- Не посоромимо землі волинської! – чути було його гучний голос.
- І голови не пожаліємо! – лунала відповідь над полем і ще більше додавала сили воякам.      Де йшов Данило з чудо-мечем, там розступався ворожий стрій. Боялись тевтонці меча Данилового. Не витримав ворог, став утікати. Червона заграва на заході висвітлювала перемогу волинського війська.
- Слава! Слава! – лунало навколо.
Поверталися славні воїни з трофеями і радістю перемоги додому. Не забув князь коваля і повернув до кузні.
- Що в нагороду хочеш? Кажи, озолочу!
- За волю нашу і славу вашу я подарунків не приймаю, – гордо сказав коваль.
- Гордий ти! Але я прощаю. Меч твій ворога переміг, тут і твоя слава є.
Сів на коня. Поглянув на зелений і гарний острів й твердо наказав:
- Не знаю, як поселення це зветься. Та віднині твоїм ім’ям наречеться. – Ковлем буде!
І поїхав високий гість шляхом доганяти своє військо. Кажуть, що той меч вірою і правдою до самої смерті служив Данилу. І наказ Данила був виконаний: місто до цього часу носить славне ім’я – Ковель.
Витьохкує соловейко у вишневих ковельських садах. Шумить високий очерет біля Турії.
Хто знає мову природи, той не раз почує цю правдиву історію і усміхнеться…

***

Звернувшись у Ковельську центральну районну бібліотеку, Ви зможете прочитати книгу А.Семенюка “Легенди Ковеля” у повному обсязі. Ласкаво просимо!